Читати книгу - "Попіл Бажань , Mari belyzenko"

Книга ожила в їхніх руках. Сторінки самі переверталися, створюючи ілюзію вітру, хоч у кімнаті було тихо. На кожній новій сторінці з’являлися сцени з їхнього минулого, але цього разу вони здавалися перекрученими, спотвореними темрявою, яка тепер здавалася живою.

Артем побачив себе у віці шістнадцяти років. Він стояв біля ліжка, де лежала його мати, бліда і слабка, її голос був тихим, як шепіт. Той день був останнім, коли він її бачив живою. Але щось у цій сцені було не так: у тіні біля ліжка стояла ще одна постать. Вона була схожа на нього, але очі тієї постаті світилися темним вогнем.

— Ти пам’ятаєш цей день, Артем? — запитав голос у його голові, здавалося, виходячи зі сторінок книги. — Ти звинувачуєш себе за те, що не залишився з нею до кінця. Але чи впевнений ти, що це була твоя вина?

Артем застиг. Його тіло знову відчуло той тягар провини, який він ніс усі ці роки. Постать у темряві почала рухатися до нього, її риси обличчя ставали чіткішими.

— Це ти, — прошепотіла Еліна, дивлячись на сцену через його плече.

Артем з жахом зрозумів, що це справді був він — але та версія себе, яку він поховав глибоко в душі. Той, хто відчував лише лють і розчарування.

— Я залишив тебе тут, — сказав Артем постаті, і його голос затремтів. — Ти частина мене, яку я хотів забути.

— Але я досі тут, — відповіла тіньова версія себе. — І ти не зможеш рухатися далі, поки не приймеш мене.

Еліна тим часом бачила іншу сцену. Вона стояла у своїй кімнаті, коли їй було десять. Вона чула, як у сусідній кімнаті її мати кричала на батька, а потім голоси стихли, залишивши після себе лише звук кроків і дверей, що грюкнули. Це був день, коли її мати назавжди пішла. Але тепер у цій сцені з’явився новий елемент: тінь у кутку кімнати, яка, здавалося, дивилася прямо на неї.

— Ти пам’ятаєш, як звинувачувала себе? — запитав голос у її голові. — Як переконувала себе, що якби ти була кращою, вона б залишилася?

Еліна спробувала відвести погляд, але тінь почала рухатися до неї. Вона почувала, як її ноги ніби приросли до підлоги, а серце калатало так сильно, що здавалося, ніби воно ось-ось вирветься.

— Це була не моя провина, — сказала вона, більше для себе, ніж для когось іншого. Але тінь сміялася, її голос був тихим і холодним.

— Ти можеш повторювати це скільки завгодно, — сказала тінь. — Але доки ти не повіриш у це, я завжди буду тут.

Артем, почувши голос Еліни, відволікся від свого видіння і побачив, як вона намагається боротися зі своїм минулим. Його серце стислося від болю, бо він знав, що ці тіні були реальними для них обох.

— Еліна! — крикнув він, роблячи крок до неї, але книга раптом засвітилася яскравим світлом, і кімната навколо них зникла.

Коли світло згасло, вони опинилися у величезному залі, наповненому дзеркалами. У кожному дзеркалі відображалися їхні страхи, біль і моменти, які вони намагалися забути.

— Це останнє випробування, — пролунав голос Каспера, але його самого не було видно. — Ви повинні прийняти свої шрами, інакше ці дзеркала зламають вас.

Еліна подивилася в найближче дзеркало і побачила себе дорослою, але вона була самотньою, без Артема, без жодного світла в її житті.

— Ні… це не я, — прошепотіла вона, але дзеркало не зникало.

Артем бачив себе, як він стояв серед руїн, оточений людьми, яких він любив, але всі вони були мертвими.

— Це твій страх, — сказав голос. — Але чи це твоя доля?

Вони зрозуміли, що ці дзеркала — це не тільки відображення їхніх страхів, але й вибір. Їм потрібно було вирішити, чи вони дозволять цим образам керувати ними, чи зможуть знайти в собі сили подолати це.

Артем подивився на Еліну і зробив крок до неї.

— Разом, — сказав він. — Ми пройдемо це разом.

Еліна подивилася на нього, і її очі наповнилися сльозами, але вона кивнула. Вони взялися за руки і разом підійшли до найближчого дзеркала.

— Ми — не те, що нас лякає, — сказав Артем, дивлячись у дзеркало. — Ми — те, що ми вибираємо стати.

Дзеркало почало тріскатися, а їхні відображення зникали. Вони відчули, як темрява навколо почала відступати, і їхні страхи поступово розчинялися.

Зала заповнилася тишею.

Коли останнє дзеркало впало, вони опинилися в порожній кімнаті. Книга лежала на підлозі, закрита, і тепер виглядала звичайною.

Артем і Еліна подивилися один на одного.

— Ми впоралися, — прошепотіла вона.

— Це ще не кінець, — сказав Артем, дивлячись на книгу. — Але тепер я знаю, що ми можемо впоратися з чим завгодно.

І хоча навколо залишалася темрява, в їхніх серцях запалився проблиск світла.