Читати книгу - "Понаїхали"

I ходить цей пакистанець чи сомалiєць по Жмеринцi, Калушу чи Бiлому Саду. Свiтиться за сто метрiв. Його й приймають менти. I мiнiстр внутрiшнiх справ розповiдає, як нашу країну перетворюють на вiдстiйник для нелегалiв, якi не доїжджають до Шенгену.

Але ж у мене ситуацiя зовсiм iнша, обриває себе Оля. Я ж не якась азiатка чи африканка. Я не потенцiйний мiгрант. Я людина з вищою освiтою. Я людина з двадцятилiтнiм стажем роботи й одним записом у трудовiй книжцi. У мене дипломна про супутники на геостацiонарних орбiтах.

У свiтлi електричного лiхтаря Оля побачила, як до помпи пiдрулює бiлий Мерседес Спринтер iз нашими номерами, й ледь не кинулась йому пiд колеса.

— Де ви були? Я тут посивiла!

— Звиняй, доцю, звиняй. Гнав, як мiг. Угорськi прикордонники, щоб їм повсихало...

— Сумка моя?

— Є, є. Забрав.

Водiй вiдчинив заднi дверцята. Великi сумки в бiло-синю клiтинку. Оля впiзнала зверху свою темно-синю спортивну сумку, вiдкрила. Полiзла на дно. Дiстала пластикову папку, обгорнуту напiвпрозорим блакитним смiттєвим кульком. Почала розв'язувати, але виходило довго. Розiрвала пакет. Розкрила папку. Паспорт на мiсцi.

— Ти не тойго, — сказав водiй. — У нас завжди все добре. Правда, дiвчата?

— Первий раз, доню? — запитала одна з жiнок зсередини мiкроавтобуса.

Оля бачила тiльки її силует у пiвтемрявi в салонi.

— Сначала трудно буде. А потом привикнеш, — сказала в пiвтемрявi iнша жiнка.

Оля вiдчула, як спiтнiла. Пiсля напруження вiд страху, коли чекала автобуса, тепер вона тремтiла. Їй налили. Її розморило.

У бусику всi, крiм водiя, були жiнки. Довго розповiдали Олi, до чого готуватися. Казали, як їй пощастило, що їде на готову роботу. Невже ти не купила цю роботу, за так дiсталася? Як тобi пощастило, ти не уявляєш. I як тобi пощастило, що зразу на пiвночi — тут нелегалок практично не беруть. I як пощастило, що на пiвночi, де вищi заробiтки, нiж на пiвднi.

I як не пощастило, що твоя робота — «фiса».

Яка така фiса, Оля так i не зрозумiла.

Оля крiзь дурман слухала, як жiночки розмовляють мiж собою. Про сеньйорiв, легалiзацiю, дiтей. Оля задрiмала.

Прокинулася на свiтанку вiд того, що хтось крикнув:

— Evviva Italia!

Перетинали австро-iталiйський кордон.

На вiа Джузеппе Маццарентi в Болоньї вона не затримуючись пересiла в iнший бусик, що вже вiдходив. Петро з Коломиї їхав у Сан-Марино. I там теж нашi. Нашого цвiту по цiлому свiту. Петро весь час говорив. Червiя — маленьке мiсто. Не був iще. Оце тебе першу туди. Недавно почав працювати. То все вiзу не давали. Тепер ганяю мiж Емiлiєю-Романьєю та Галичиною, розвозячи посилки. I грошi. Тому що передати грошi з бусиком дешевше, нiж платити Western Union. Ви, Олю, можете нам довiряти. Всi знають нас. Не мене особисто, але я ж не вiд себе. У наших нiчого не пропадає. Будь-яке мiстечко Iталiї, будь-яке село вдома. Все передамо. Правда, в Червiї я особисто ще нiкого з наших не знаю. Я, можна сказати, новенький. Оце в Червiю перший раз їду. Вас везу. Червiя маленьке мiстечко. Тут є нашi, але де, поки не знаю. Не замовляли менi нiчого. Скоро всiх буду знати.

Петро довiз Олю в Червiю, прямо до вiа Меркурiо, де Оля мала провести наступний рiк.

Петро переконався, що на неї чекають. Перекинувся двома фразами з молодим чоловiком, який вийшов до автомобiля у дворi будинку. Залишив Олi телефон i поїхав. На прощання посигналив.

— Олґа? — з наголосом на другий склад сказав молодий чоловiк i простягнув руку. — Роберто.

Роберто, чорнявий молодий чоловiк, заговорив швидко-швидко, Оля нiчого не розумiла, тiльки блаблаблащi-конощi-парлящi. Стiльки шиплячих. Оце — милозвучна iталiйська? Бо всi ще вiд школи знають, що наша солов'їна друга за милозвучнiстю пiсля iталiйської. Оля непевно усмiхалась i мовчала, а Роберто говорив i говорив. Вона почала вчити iталiйську, деякi слова читала, але на слух не сприймала. Роберто бачив, що вона не розумiє його, тому теж усмiхався i говорив ще швидше. Який вiн молодий. Трохи старший за Сергiя.

— Англiйська?

— Трохи.

— Бабусi завтра. Розумiти?

— Завтра.

— Сьогоднi добром пожалуйста.

— Дякую.

— Твiй кiмната. Показати.

— Добре.

— Море. Три сто метр. Там.

— Ясно. Ти, Роберто, жити тут?

— Но. Равенна.

— О, — вона поняття не мала, що таке Равенна.

— Кiмната. Let's go.

Вiн узяв валiзу. Зайшли у квартиру на першому поверсi триповерхового порожнього будинку. В Олинiй кiмнатi виявилось темно. Роберто пiдiйшов до вiкна й потягнув за шнурок. Iз ритмiчним брязкотом ззовнi, за склом, пiднялися суцiльнi металевi ролети. Стало свiтло. Бiлi стiни. Висока стеля. Залiзне лiжко, як колись у Олиної паралiзованої бабусi. Старе, мiцне. Бiла тумбочка. Бiла шафа. Бiлi кахлi з бiло-синiм вiзерунком, схожим на нашу вишивку. Простенько. Порожньо.

— Будинок здавати коли лiто. А зараз туристiв нема.

— Ясно.

— Зима тiльки ти, бабуся Олiмпiя, бабуся Амалiя. Зима. А лiто знов туристи.

Оля кивнула.

Роберто поклав її валiзу. Усмiхався. Молоденький, як Сергiй. Нi, трохи старший.

— Ключi. Я let's go. Завтра тiтка Бруна привезе бабуся Олiмпiя, бабуся Амалiя.

— Добре.

— Я let's go. Ти добром пожалуйста. Холодильник їжа. Море.

— Дякую.

Роберто поїхав. Порожньо. Самотньо. Край свiту. Де я. Що я тут роблю. Не бiля Юри. Не бiля Сергiя. Не бiля Володi. Край свiту. Порожньо. Холодна кiмната. Шум моря. Розпакуюся ввечерi. Море.

Вона замкнула великий порожнiй будинок. Вийшла на порожню вулицю. Крамницi замкненi. За вiа Меркурiо йшла вiа Венере. Оля чекала, що побачить i вулицю Марса, Юпiтера, Нептуна, Плутона. Нi, вiале Вольтурно. Табличка. О, це я можу прочитати: «готель Ерос, вiдкритий цiлий рiк». Треба було на вулицi Венери вiдкрити цей Ерос, а не на якiйсь Вольтурно.

Лiворуч вiале Вольтурно обсаджена височезними буками, якi Оля спершу через лускату кору прийняла за тополi, потiм через листя за велетенськi клени, й тiльки побачивши шершавi маленькi горiшки, впiзнала буки. Праворуч по вiале Вольтурно росли велетенськi сосни, якi вiд наших вiдрiзнялися круглими кронами. Дуже гарно, але по-чужому. Сумно.

На набережнiй Оля вiдчула сильнi запахи рослин. Багато рiзних запахiв. Густо-насиченi, приємнi — але всi незнайомi.

I рiвномiрне гудiння моря. Оля пройшла пiд ворота з написом Spiaggia-188. Повз пластико- скляну будiвлю