Читати книгу - "Понаїхали"

14

Пiд Москвою цiлий серпень тлiли торф'янi болота. Над Алтуф'єво постiйно висів сизий димок.

— Геноцид москалiв, — сказав якось Сєрий.

Сергiй засмiявся. Але йому й самому тяжко було дихати. Вiтру практично не було. Душно. Постiйно болить голова. Сергiй радiв, коли доводилося їхати на протилежний край мiста, де в повiтрi висiв тiльки звичайний смог. Голова, правда, болiти на припиняє. Якось бiля Київського вокзалу Сергiю навiть здалося, що вiн побачив у натовпi батю. Сергiй труснув головою. Чоловiк зник у натовпi.

— Вже мерещиться. Нада з цих болiт валити, — сказав Сергiй Сєрому ввечерi. — Не завидую тобi, що остаєшся тут.

— Осiнь почнеться, краще буде, — засмiявся Сєрий. — Унылая пора, очей очарованье.

Сергiй позаздрив життєрадiсностi Сєрого. Вкалує, жiнку бачить лише по вихiдних, i постiйно спiває, рже.

Сам Сергiй цього лiта вдруге не поступив. Вирiшив, що йому це не треба. Он батя з мамкою такi умнi — i шо, їм це помогло? Погиркався за це з мамкою. З Ярусею теж трохи посварився, по iншим дiлам. Поїхав у Москву на другу тримiсячну ходку, але до кiнця її не вiдсидiв. Торф'янi болота стали тiльки приводом вертатися ранiше.

Оля з першого разу не вiдповiла на дзвiнок з незнайомого номера. Ще й з-за кордону. Зараз знiме купу грошей. Коли телефон припинив тiлiнькати — стукнула себе долонею по скронi. Оце дурна. Знiме-то не з мене.

Бiльше не передзвонювали. Оля помила посуд. Зробила каву.

Глянула ще раз. Що за номер? Звiдки це. Росiя. Росiя! Сергiй! Сталося щось? У Олi загупало серце, вона вибрала пропущений номер, натисла на кнопку i притисла телефон до вуха. Вiдчула, що екран ковзає по вуху. Це я так спiтнiла за секунду?

— Ало? Ало! Ало! Менi з цього номера дзвонили!

Вона не чула, що каже їй незнайомий голос. Голосно гупало у скронях.

— Що? Ало? Синок?

— Який синок? К-куди преш, с-сучара!

— Пробачте, що?

— Це я не вам. Ах ти с-сука!!! Це я не вам. Ах ти...

Автомобiльний гудок. Вищання шин. I зв'язок обiрвався.

У Олi трусилися руки.

Аварiя? Лiкарня? Морг?

Через хвилину подзвонили. Оля взяла з половини гудка:

— Ало?

— Оля, це я.

— Хто «я»? Що з моїм сином?

— Яким сином?

— Хто це?!

— Оля. Це Юра.

Оля кашлянула i заплакала.

— Юра? Що з Сергiєм?

— А що з ним?

— А ти де?

— В автобусi. З Москви додому їду. Що з Сергiєм?

Оля шморгнула носом, стала витирати сльози тильним боком долонi:

— Ох... Я думала... Ти його не бачив?

— Нi.

— Ой. Я подумала... — Оля приклала руку до грудей, засмiялась вiд полегшення: — Ти де?

— Кажу ж, додому їду. То що з Сергiєм.

— Ой, це я дурна. Все добре. Перелякалася. Забудь. Як ти?

— Точно все добре?

— Та я...

Обiрвався зв'язок. Закiнчились грошi.

Оля умилась i витерла обличчя рушником. Яка я дурна.

Через хвилину Юра передзвонив:

— Грошi закiнчились?

— Так. Ти коли будеш?

— Слухай. Я з чужого. Треба швидко. Олюнь. Мене водiй без грошей узяв...

— Так?

— Я пообiцяв у Бiлому Саду заплатити. Ти б могла мене завтра зустрiти на автостанцiї з грошима?

— Так-так, Юр, так. Коли?

Юра гукнув убiк:

— Коли ми в Бiлому Саду? — i в трубку: — Тринадцята тридцять.

— Добре. Юр...

— До завтра. Вибач, маю вiддати телефон.

— Па-па.

Оля дивилася на свiй телефон. Чомусь розплакалась.

Вона позичила грошi у Марини, щоб не позичати у мами: мама стала б лiзти в душу. Все, що було в хатi, Оля вже вклала у свою поїздку в Iталiю. Лишалося пiвтора мiсяцi.

Частина третя

1

Ночами угорська траса M3 практично порожня. Той трафiк, який є, значною мiрою складається з машин i особливо мiкроавтобусiв iз нашими номерами. Бусики додому їдуть заповненi сумками. Бусики з дому, якщо не везуть заробiтчан, їдуть практично без вантажу: ну що можна передати з дому? Хiба фотографiї онукiв, якi так швидко ростуть. Ну, трохи лiкiв. Фарба для волосся, подiбнi дрiбницi.

Нiч, порожня траса. Джип iз нашими номерами обганяє бусик iз нашими номерами. Пригальмовує, вмикає аварiйку: вiтається. Водiй бусика вiтається, блимнувши фарами. Джип вiдривається по M3.

На великiй заправцi через сорок кiлометрiв водiй джипа й водiй бусика зустрiчаються. П'ють каву. Нiч. Порожньо. Кондицiоноване повiтря. Флюоресцентне бiле свiтло.

— Ви звiдки?

— З Верони, — каже водiй джипа. — А ви?

— Та по всiй Емiлiї-Романьї кручуся.

— Передачi?

Водiй бусика киває. З туалету виходять двi нашi жiнки рокiв по шiстдесят кожна. Крiзь автоматичнi дверi виходять у теплу нiч.

Водiй джипа швидко допиває каву, кидає пластиковий стаканчик у смiтник, махає водiю мiкроавтобуса рукою:

— Гарно доїхати.

— Хай Бог береже.

Склянi дверi ще раз безшумно ковзають на обидва боки, водiй джипа виходить у теплу нiч.

Ввечерi Оля стоїть на великiй заправцi пiд Будапештом, обiймаючи себе за плечi. Вона не мерзне. В Угорщинi в кiнцi вересня значно теплiше, нiж удома. Однак Оля тремтить i мiцно обiймає себе за плечi. Як я опинилась у такiй ситуацiї?

Машка казала, в Iталiї довезуть прямо пiд дверi. Не переживай, казала Машка. Все давно органiзовано.

До Будапешта справдi все йшло чiтко. Їхала туристичним автобусом зi справжнiми туристами. З невеликим багажем, щоб у Захонi угорськi митники не придовбалися.

Довiзши справжнiх туристiв до готелю, водiй передав сiмох пасажирок разом iз Олею пiд опiку водiя мiнiвена. Водiй угорець, по-нашому не розмовляв, зате добре знав, кого на якому боцi окружної висадити. Двох тут, трьох там. Оля опинилася сама.

Без багажу, щоб не привертати уваги полiцiї. I без паспорта. Тут сама винна — паспорт залишився в сумцi, яку з туристичного автобуса мали передати на бусик до Болоньї.

А бусика нема.

Бусик мав прийти о шостiй вечора. Однак темнiє, й нiкого. Оля не знає, як ще їй не привертати увагу. Вона без паспорта й без багажу. Вона тут уже три години.

I що тепер? На папiрцi лише адреса, куди мав довезти бусик. I то приблизно: Болонья, вiа Джузеппе Маццарентi, стоянка мiкроавтобусiв. Там з п'ятницi по недiлю паркуються нашi бусики з рiзних регiонiв.

Але паспорт? Як вона могла?

Оля згадує iсторiї з наших газет про нелегалiв з Азiї чи Африки.