Читати книгу - "Душа між світами , Marina K"

Святкова атмосфера заповнила будинок родини Тома. Стіл був накритий на славу: запечена індичка, ароматні різдвяні страви, домашнє печиво та різнокольорові свічки, які кидали тепле світло на обличчя всіх присутніх. Мама, тато, Том і його молодша сестра Лаура зібралися разом, щоб провести цей вечір у родинному затишку.

— Ну що, розпочнемо? — запитала мама, розрізаючи перший шматок індички.

Том кивнув, а Лаура нетерпляче вигукнула:

— Нарешті! Я вже голодна, як вовк!

Вечеря проходила весело: вони згадували кумедні моменти року, що минає, і планували, які подарунки відкриють після десерту. Але раптом мама стала серйозною й відклала виделку.

— У мене є новина для вас, — сказала вона.

— Це щось хороше чи…? — насторожився Том, помітивши напружений вираз на її обличчі.

— Думаю, це залежить від того, як ви це сприймете, — мама посміхнулася, але з її голосу було зрозуміло, що новина важлива.

— Що трапилося? — запитав тато, зупиняючи ніж над тарілкою.

— Ми переїжджаємо.

— Переїжджаємо? Куди? — Лаура виглядала зацікавлено, але Том уже відчув неспокій.

Мама глибоко вдихнула.

— До України. До невеликого містечка, де я народилася.

За столом запанувала тиша. Том із подивом дивився на неї.

— Але чому? У нас тут усе добре, — нарешті сказав він.

— Це тимчасово, — пояснила мама. — Ми будемо знімати будинок, поки його господарі перебувають у Італії. Це гарна можливість для нас трохи змінити обстановку, побути ближче до природи, і… я хочу, щоб ви побачили місце, де я виросла.

— Я знаю, це несподівано, — м’яко сказала мама. 

— А як щодо моїх занять із малювання? Тут є студія, викладачі… Я не хочу це кидати, — він відчував, як у ньому піднімається хвиля обурення.

Тато втрутився, щоб заспокоїти ситуацію.

— Том, ми знайдемо спосіб, щоб ти міг продовжувати займатися улюбленою справою. Це не назавжди, і, можливо, в Україні ти знайдеш нове натхнення.

Лаура, навпаки, виглядала збудженою.

— А ми зможемо побачити сніг? У нас тут він майже ніколи не випадає!

— Звичайно, — усміхнулася мама. — Там справжня зима.

Том мовчав. Йому було складно прийняти цю новину. За цей рік він збудував своє життя тут: школа, друзі, мистецтво. А тепер усе це доведеться залишити.

Мама подивилася на нього з розумінням.

— Я знаю, що це нелегко. Але я обіцяю, ти не пожалкуєш. Це буде новий розділ для всієї нашої родини.

Вечір продовжився, але Том уже не міг розслабитися. Його думки крутилися навколо того, що чекає попереду. Він дивився на мерехтливі вогники свічок і думав про країну де він виріс, містечко і людей які змінили його життя.

Том прокинувся, коли сонце тільки-но почало забарвлювати горизонт у ніжно-рожеві й помаранчеві тони. Будинок був тихий, але хлопець відчував, що це ненадовго. Він встав із ліжка, потягнувся й одразу ж почав збирати свої речі.

На столі лежали його малюнки: пейзажі, портрети, етюди міських вулиць. Том обережно згортав кожен аркуш, намагаючись не пом’яти. Він хотів, щоб вони дійшли до України в ідеальному стані. Поруч стояли коробки з фарбами, пензлями, і мольберт, який він отримав від мами на день народження.

— Ще трішки, і все буде готово, — пробурмотів Том, запаковуючи останню палітру у папір.

За стіною вже було чутно рух. Лаура прокинулася й голосно кричала, шукаючи свою улюблену іграшку. Батьки теж не спали: на кухні мама готувала каву, а тато почав заносити коробки до машини.

— Том, ти вже зібрався? — вигукнув тато з коридору.

— Майже! Ще кілька хвилин! — відповів хлопець, закриваючи коробку з малюнками.

Він спустився вниз із трьома великими коробками, важко дихаючи від їхньої ваги.

— Ого, та це, мабуть, половина вантажу! — пожартував тато, забираючи одну з коробок.

— Це все мої художні речі. Я не можу їх залишити.

— Добре-добре, художнику, завантажимо все, не хвилюйся, — посміхнувся батько й поніс коробку до машини.

У будинку панувала метушня. Мама перевіряла документи й пакувала їжу для дороги, Лаура з сумним виглядом сиділа біля дверей із рюкзаком, наповненим іграшками, а Том ходив між кімнатами, перевіряючи, чи нічого не забув.

— Том, ти бачив мою улюблену футболку? — раптом запитала сестра, витираючи сльози.

— Ні, але давай разом пошукаємо, — відповів він, намагаючись її заспокоїти.

За кілька хвилин її футболка знайшлася в коробці з одягом, і Лаура одразу повеселішала.

На вулиці тато вже завершував завантаження машини. Коробки займали майже весь багажник, і навіть частину заднього сидіння.

— Ох, буде весело сидіти між цими коробками, — пожартував Том, дивлячись на це.

— Головне, щоб усе доїхало цілим, — відповів тато, витираючи піт із чола.

Будинок, який був їхнім домом останні кілька років, поступово порожнів. Том стояв у своїй кімнаті, дивлячись на голі стіни. Він згадував, як переїхав сюди, як уперше зустрів Марко, як почав малювати… Усе це залишалося тут, у цих стінах, які тепер здавалися чужими.

— Готовий? — мама тихо зайшла до кімнати, обіймаючи сина за плечі.

— Не зовсім, — чесно зізнався Том. — Але, мабуть, це правильно. Час рухатися далі.

— Ти молодець, Том. Я знаю, що ти впораєшся.

Вона поцілувала його в чоло, і разом вони пішли до машини. Сім’я зібралася біля входу, ще раз оглянула будинок, а потім сіла в авто.

Мотор завівся, і вони рушили в дорогу. Том дивився у вікно, поки знайомі вулиці повільно зникали з поля зору. В його серці було змішане відчуття — смуток і надія водночас. Він тримав на колінах коробку зі своїми найціннішими малюнками, знаючи, що це лише початок нового розділу в його житті.