Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

І тут раптом неподалік пролунав постріл.

…Петро смикнувся всім тілом, здивовано глянув на те, що робиться довкола. Де вода? Де Дністер? Хто стріляв? Довкола кущі, над кущами похмуре небо, а перед ним, Петром, стоїть Олександр і злякано дивиться на нього.

Привиділося? Геть усе привиділося… Не так він ступив на рідну землю, як мріялося, як виділося багато разів і оце зараз…

Щось говорить Олександр. Його обличчя перекосилося від люті:

— Слухай-но, Петре, я наказую тобі йти далі! Ти поранений, тобі треба лікуватися! Ти мариш… А за нами женеться сам Гаспареоне, найспритніший шпигун таємної дефтерхани Баба-Алі.

— Мовчи, — озвався Петро, — а то стрілятиму! — Та згадав, що пістоль намок у воді.

Він кинув пістоль на землю і благально подивився на Олександра:

— Якщо я зараз зомлію, присягнись, що ти нікуди не підеш аж до вечора… Без Клюсика і без хлопців пропадеш…

І він стомлено заплющив очі.

Татари не кинулися в яругу лише тому, що частина загону погналася за Йованом та Джузеппе, а друга частина, яка вже збиралася спускатися вниз, по слідах Олександра й Петра, несподівано побачила на обрії ще трьох вершників. Вони мчали по той бік яруги.

Гаспареоне побачив їх і вирішив: це той голопузий козак, а з ним ще двоє, що були на поромі. І він закричав:

— Навпереріз! Яруга скоро закінчиться!

І друга частина воїнів Кадира кинулася навздогін за трьома.

Ті троє були: Клюсик, Яремко та Марійка.

Вони їхали поряд, кінь у кінь, і розмовляли між собою.

— Я — Клюсик! Тиміш! Козак! — гукнув він.

— А ми — Марійка й Яремко, — відповіла дівчина. — Ціпуринами нас зовуть!..

Клюсик мало не зупинив коня, але вчасно оглянувся і побачив, що по той бік яруги за ними женеться добрий десяток ординців.

— Ціпурини? — перепитав він. — У мене був друзяка Мусій Ціпурина! Тільки він з-під Фастова.

— Так і ми з-під Фастова. Втекли від графа Лозовицького аж сюди, до діда Никодима, а воно он як вийшло…

Засміявся Клюсик від радості і ще від чогось.

— Ой, дівча яке! Хоч у гарем забирай! Ой ні, мабуть, доведеться породичатися з Мусієм!

— А оцього не хоч? — вихопила шаблюку Марійка.

— Так ти ж Мусієва сестра! Ось закохаєшся в козака, то…

— Іще раз по лобі матимеш…

Клюсик знову озирнувся назад. Татари не відставали, мчали по другому боці яруги…

— Звертай убік, — наказав Тиміш. — Хай через яр женуться! А як тільки вскочать у яругу, то ми щосили — в лісок! А там — шукай голку в сіні!

За півтори години похмурий Кадир доповідав Ризі й Гаспареоне:

— Все обшукав. Усі сліди обнюхав. Троє втекли у степ, а двоє — десь у лісі.

— Шукай далі! — гарикнув Риза, який втратив уже впевненість.

І знову затупотіли татарські коні, знову кинулися врозсип по степу Кадирові вершники.

— Якщо до ночі не знайдуть, то… — почав Гаспареоне.

— Не страшно… За п’ятнадцять фарсахів звідси зупинилися на спочинок донські козаки отамана Петруніна, — сказав Риза. — З посольством якимось їдуть додому. Ці гяури і оцей їхній Ях’я поспішать під захист касапчі… А ми їм і перетнемо шлях під самим носом у Петруніна.

Гаспареоне уважно подивився на Ризу. А що? Цей пришелепкуватий мурза, здається, щось тямить…

— П’ятнадцять фарсахів? — перепитав він. — День доброї їзди. Якщо до ночі нікого не знайдемо, тоді — туди…

— Воїни Кадира їх наздоженуть іще раніше, ніж вони доберуться до кассапчі… — вів далі Риза.

Гаспареоне вже не слухав. Знову мурзу повело, починає базікати більше, ніж треба.

Уже надходив вечір, а Олександр з Петром усе ще сиділи в ярузі. Не було ні Джузеппе, ні Йована… Про Клюсика Олександр уже й не думав. Зрештою, про що тут думати? Козак опинився серед цілої орди татарів, — звідти живим уже не вискочиш, навіть якщо тебе заговорено від тисячі стріл. Знайдеться тисяча перша…

І раптом граф відчув, що хтось на нього дивиться. Він скочив на рівні, тримаючи пістоль у руці, і почув сміх:

— Ага, так він тобі й стрельне!

Це був Клюсик. Живий і неушкоджений, якщо не брати до уваги великої синьої гулі на лобі.

Петро зробив зусилля підвестися. Це йому вдалося, але він аж упрів. Став-таки на обидві ноги і, хитаючись, пішов назустріч Тимошеві.

— Ти, Клюсику, сам? — запитав Петро і не впізнав свого голосу, він звучав якось дерев’яно.

— А коли це Клюсик приходив з порожніми руками? Хіба що з корчми, так тоді без штанів. А тебе що — зачепило-таки?

— Є трохи… — крізь зуби процідив Скрипник. — А хто з тобою?

— Чим зачепило? — діловито запитав Клюсик. — Стрілою? Малою?

— Ти чув, про що тебе запитують?

— А… То онуки поромника. Та коней троє. Та пістоль. Ось і вся здобич. Як на козака — то малувато… А не вродив мак, то перебудемо й так. А де хлопці?

Тиміш заклав два пальці в рота і засвистів. За хвилину двічі крякнула качка.

— А щоб тобі, — скрушно закивав головою Клюсик. — Їй-бо, у жаби краще виходить, ніж у твого Джузеппе. І де ото воно вчилося?

Ударив грім. Сипонув дощ.

…Уже було темно, коли невеликий загін із семи вершників виїхав з яруги і під дощем рушив на схід. У світлі блискавок Клюсик знайшов одну з порослих травою доріг.

Клюсик з Джузеппе їхали попереду, а за ними — Петро й Марійка, далі — Олександр з Яремком, а позаду, озираючись і вдивляючись у темряву, — Йован.

Чорногорець був цілковитою протилежністю трієстинцеві. Височенний та кістлявий, коротконосий, з великим підборіддям, брови сходилися кутом не вгору, як у Джузеппе, а вниз. Якщо у Джузеппе на голові росло мало, то у Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі сиділи глибоко під бровами, і їхній колір ніколи не можна було визначити. Але бачили вони однаково, що у темряві, що при світлі. Як у Клюсика.

Петрові було важко триматися в сідлі. Він про це нікому не казав, та й дощем його трохи освіжило. Отож Клюсик вирішив, що Скрипник здужає доїхати до корчми, а вже там вони його гуртом підлікують.

Марійка їхала за Клюсиком, і Тиміш усе озирався на неї, намагаючись завести розмову. Його аж розривало від цього бажання, аж очі в нього світилися, і якби Петро краще почувався, то він би неодмінно помітив це. Але зараз Петрові було недобре, він знову почав засинати від утоми, його аж гойдало в сідлі. І тоді Марійка, під’їхавши ближче, простягла до Петра руку, щоб його