Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

— Я спакований відтоді, як приїхав.

— Добре.

— Нічого пакувати.

— Добре. Поїдемо разом,— знову сказав він.

Це були загальні слова, звуки, які він мав видати, щоб відновити почуття функції. Я мав відчуття, що далі — більше, імовірно, не так обнадійливо для кожного з нас.

— Урешті я сказав собі, пізно вночі, що маю відповідальність продовжувати жити. Страждати через утрату, жити, страждати та сподіватися, що стане легше — не легше, а так глибоко вкоріниться, втрата, відсутність, що я зможу її перетерпіти. Піти з нею було б хибним видом капітуляції. Я не мав права. Це було зловживання привілеєм. Що ти мені сказав, коли ми сперечалися?

— Не знаю.

— Ти сказав: якщо я піду з нею, це тебе принизить. Моє надмірне панування, те, від чого тобі не втекти. Навіть занадто її кохаючи, навіть обираючи померти зарано. Це був би такий вид капітуляції, де я набуду контроль замість ним поступитися.

Я вивчав колір тіл. Жінка, чоловік, жінка. Діапазон вузький, але ж можливо бути точним щодо кольору шкіри в будь-якій ситуації? Жовтий, брунатний, чорний, білий, усі хибні, хіба що як зручні мітки. А я хотів удатися до нюансів тону, до бурштинового, темно-брунатного, місячного? Коли мені було чотирнадцять, я б із себе пнувся у намаганні.

— Що я робив у самому кінці? Намагався подивитися правді в очі,— сказав він.— А це означало, що я мав їй розповісти. Я сів поруч з ліжком у тьмяній кімнаті. Вона хоч зрозуміла, що я казав? А вона мене взагалі чула? Не певен. Вона мені пробачила? Я все прохав її мене пробачити. Потім я белькотів, далі й далі. Мені потрібна була відповідь? Чи я боявся відповіді? Пробач мене. Почекай мене. Я невдовзі приєднаюся. Далі й далі пошепки. Я думав, що, може, вона почує мій шепіт.

— Вона, може, і була жива, але перебувала поза будь-яким контактом.

— Потім я просто сидів там, поки вони не прийшли та не забрали її донизу.

Місцями деякі прогини, цілковито нормально, на грудній клітці, грудях і животах. Подивишся досить довго і навіть голені голови жінок починають видаватися узгодженими з первісною холоднавістю природи. Це була функція струків, подумав я, детальна невблаганність наукового методу, люди, позбавлені прикрас, зрощені навпаки аж до зародковості.

Гід сказала, що є дещо інше, на яке нам може бути цікаво подивитися.

Скільки це вже тепер днів, скільки цікавого, щоб на нього подивитися? Екрани, катакомби, череп на стіні в кам'яній кімнаті. Вони просотують мене останніми речами. Я подумав про ці два слова. Це хіба не есхатологія? Не лише згасальне відлуння життя, що висковзує, а слова з усеосяжним впливом, поза закликами до розуму. Останні речі. Я сказав собі припинити.

Росс опустив голову, заплющив очі.

Думаючи про Артис. Я уявив його вдома, сидить у своєму кабінеті з віскі в руці, слухаючи власне дихання. Того разу, коли він відвідав її на розкопках десь на краю пустелі за бедуїнським селом. Я намагаюся побачити те, що бачить він, але можу лише уявити її в іншій пустелі, оцій ось, усе тіло тимчасово призупинене, очі заплющені, голова поголена, скалка розуму все ще непошкоджена. Він має в це вірити — спогади вкорінились у тканину головного мозку.

Незабаром час від'їзду. Броньована машина чекає, затемнені вікна, водій з особистою зброєю. Наче додатковий відтінок захисту, який змушував почуватися дрібним, слабким і під загрозою.

Та чи просто любов змушувала його захотіти приєднатися до неї? Може, я вважав за краще думати, що його скеровувала темна туга, потреба позбавитися того, ким він є і чим володіє, скинути все, спорожніти, органи на збереженні, тіло, підперте поряд з іншими в колоніях струків. Це та сама підводна течія, яка змусила його змінити своє ім'я, лише глибша і сильніша. Темна туга, мені це сподобалося. Але в чому суть? Чому я хотів уявляти таке про батька? Бо це місце просотувало мене неприязню. І тому що це різновид веремії того, що відбувається з чоловіками, які самі себе зробили. Вони себе перероблюють.

Коли він приєднається до неї, через три роки чи через тринадцять, чи нанотехнологи правуватимуть їхній вік до зниження? І відроджуючись, хоч коли це буде, у першу мить їхнього земного посмертного життя, чи буде Артис двадцять п'ять років, двадцять сім, а Россу — тридцять чи тридцять один? Подумайте про щемке возз'єднання. Давай заведемо дитину. А де буду я, скільки буде мені, який я буду буркотливий і засцяний, як сполохано обійматиму свого енергійного молодого батька і новонародженого єдиноутробного брата, який стисне мій висхлий палець своєю крихітною тремтливою ручкою.

Наноботи — дитяче слово.

Я все дивився прямо перед собою, дивився і думав. Справа в тому, що ці індивіди, ці вісники, обрали смерть задовго до свого часу. Справа в тому, що їхні тіла очистили від життєво необхідних органів. Справа у стримуванні, вирівнюванні, тілах, установлених у призначених позиціях. Жінка, чоловік, жінка. Мені спало на думку, що це були люди як манекени. Я змусив себе подумати про них як про об'єкти без мізків, що грають повністю змінене видовище, із яким я зіштовхнувся раніше,— згорбатілі манекени у своїх поховальних камерах, у каптурах і халатах. А тепер цей стоп-кадр оголених людей у струках.

Гід знову сказала нам, що є ще одне місце можливого інтересу.

Я хотів побачити красу в цих завмерлих постатях, показний задум, але не достеменних тіл, а простої людської будови та її подовжень, усередину і назовні, кожен індивід невблаганно унікальний на дотик, смак і дух. Там вони стоять, не намагаючись щось нам сказати, та все ж таки пропонуючи мішанину подивів наших життів тут, на землі.

Натомість я загадався, чи не дивлюся я на контрольоване майбутнє, чоловіки та жінки підпорядковувались, із власної волі чи ні, якійсь формі централізованого управління. Манекенівські життя. Це неглибока думка? Я подумав про питання місцевого значення, диск на моєму браслеті, що теоретично повідомляє їх, де я повсякчас є. Я подумав про свою кімнату, маленьку і тісну, проте таку, що уособлює дивну цілокупність. Інше тутешнє, коридори, віражі, збірний сад, харчоблоки, неідентифіковану їжу, чи те, коли утилітарне стає тоталітарним.

Чи в цих поняттях була порожнява? Може, вони були не більше, ніж показник моєї жаги потрапити додому. А я пам'ятаю, де живу? У мене все ще є робота? Чи я все ще можу стрельнути цигарку в подруги після кіно?

Гід розповіла