Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я стояла в коридорі й спостерігала, як Олег і Андрій допомагають батькові зайти в дім. Вони підтримували його з обох боків, хоча він намагався показати, що може й сам. Видно було, що йому це не подобається, але сил сперечатися теж не було.

Вони довели його до гостьової кімнати й обережно посадили на ліжко. Батько важко зітхнув і потер скроні.

— Я не немічний, хлопці, можете не сюсюкати, — пробурчав він, але голос був не таким твердим, як, мабуть, хотілося б йому самому.

Олег мовчки поправив подушки, а Андрій поставив на тумбочку склянку з водою.

Я відчувала, що зараз не час щось казати. Просто стояла й дивилася, як два дорослі чоловіки дбайливо вкладають у ліжко свого батька. Було видно, що вони турбуються про нього, навіть якщо кожен по-своєму це приховує.

Коли Олег закінчив, він повернувся до мене. Наші погляди зустрілися, і я ледь помітно кивнула. Я тут. Я поруч.

— Якщо щось треба буде — кличте, — сказала я нарешті й тихо зачинила за собою двері, залишаючи їх наодинці.

Я зайшла на кухню й одразу поставила чайник. Хотілося зробити щось корисне, хоч якось допомогти, поки Олег і Андрій були зайняті з батьком.

Оглянулася, ніби підсвідомо очікуючи побачити Макса, який зазвичай крутився біля моїх ніг у такі моменти. Але його не було. І тільки зараз я згадала, що він залишився в Андрія.

Стало трохи сумно. Я вже звикла до його постійної присутності, до м'якого муркотіння, коли він треться об мої ноги, вимагаючи уваги. Хотілося б його зараз тут, щоб узяти на руки й відчути хоч трохи заспокоєння.

Я глибоко зітхнула й відкрила шафку, дістаючи чашки. Треба чимось зайняти руки, поки думки не стали занадто тривожними.

Андрій тихо зайшов на кухню й обережно зачинив за собою двері. Я підняла на нього погляд і одразу запитала:

— Як батько?

— Олег з ним сперечається, — зітхнув він, сідаючи за стіл. — Не хоче пити таблетки, каже, що йому й так нормально.

Я скептично скривилася.

— Після мікроінсульту відмовлятися від ліків — не найкраща ідея.

— Олег йому те саме говорить, але ти ж знаєш нашого старого, — Андрій втомлено провів рукою по обличчю. — Упертіший за нього, мабуть, тільки сам Олег.

Я мимоволі усміхнулася.

— Значить, якщо вже вони зійшлися в суперечці, скоро тут буде грім і блискавки?

— Швидше за все.

Я налила Андрію чаю й поставила чашку перед ним.

— Дякую, — пробурмотів він і зробив ковток.

— А якщо я спробую? — несміливо запропонувала я.

Андрій здивовано глянув на мене.

— Переконати батька прийняти таблетки?

Я кивнула.

— Може, якщо я попрошу лагідно, він не буде так вперто опиратися?

Андрій задумався, а потім знизав плечима.

— Вартує спробувати. Може, ти йому сподобаєшся більше, ніж ми.

Я вже зібралася вийти з кухні, коли раптом відчула, як Андрій м'яко, але впевнено взяв мене за руку.

— Почекай, — його голос прозвучав трохи напружено.

Я обернулася й побачила, що його погляд зупинився на моїй руці. Точніше, на обручці.

— Ви… заручилися — промовляє він, повільно піднімаючи очі на мене.

Я кивнула, трохи ніяковіючи.

— Так, Олег зробив мені пропозицію під час відпочинку.

Андрій кілька секунд мовчав, ніби переварюючи інформацію. Потім усміхнувся куточками губ, але в його погляді читалася справжня розгубленість.

— Швидко ви… — пробурмотів він.

— Ти здивований? — запитала я.

— Ще й як, — відверто відповів він. — Але якщо ви обоє щасливі…

Я трохи посміхнулася.

— Ми щасливі, Андрію.

Він відпустив мою руку, але його погляд ще на мить затримався на обручці.

— Тоді… вітаю, — сказав він, підводячись. — Іди, спробуй переконати нашого впертого батька.

Я кивнула й вийшла з кухні, але відчуття, що Андрій і справді чомусь занадто здивований, не покидало мене.

Я обережно відчинила двері до кімнати й одразу почула голос Олега.

— Тату, ти повинен пити ці таблетки. Лікар сказав, що це важливо для твого відновлення, — бурчав він, стоячи біля ліжка.

Батько, схрестивши руки на грудях, виглядав цілком здоровим і впертим, як завжди.

— Та ну, синку, я вже й так почуваюся краще. Не люблю я всіх цих пігулок.

— Ти впертий, як осел, — пробурчав Олег, потерши перенісся.

Я не стримала усмішки. Це було так схоже на нього.

— Може, я спробую? — озвалася я, заходячи всередину.

Олег підняв голову й одразу трохи розслабився, побачивши мене.

— Спробуй, бо я вже не знаю, як його вмовити, — сказав він, відступаючи вбік.

Я підійшла до ліжка й присіла на край, м’яко подивившись на батька Олега.

— Я розумію, що вам не хочеться пити ліки, — почала я спокійно, — але ж ви хочете швидше одужати, правда?

Він примружився, розглядаючи мене, ніби оцінюючи мої слова.

Я хитро всміхнулася й, схрестивши руки на грудях, глянула на батька Олега:

— Якщо ви не будете пити таблетки, вам доведеться дуже довго жити в Олега.

Старий підняв на мене брову, а потім перевів погляд на сина, який теж зацікавлено чекав на його реакцію.

— Ха! Це погроза чи мотивація? — пирхнув він, але я помітила, як у нього ледь сіпнувся кутик губ.

— Це факт, — відповіла я з невинним виразом обличчя.

Олег хмикнув і склав руки на грудях.

— Вона має рацію, тату. Тут ти під нашим наглядом, і я не дозволю тобі ходити, куди заманеться.

Батько ще трохи повагався, але зрештою зітхнув, схопив склянку з водою і, бурмочучи щось собі під ніс, проковтнув таблетки.

— Гаразд, зізнаюся, ти мені подобаєшся, дівчино, — сказав він, втираючи губи рукавом.

Я задоволено кивнула, а Олег, дивлячись на мене з теплом, тільки похитав головою.

Ми з Олегом зайшли на кухню й побачили, як Андрій допиває свій чай. Він підняв на нас погляд і, зітхнувши, поставив чашку в раковину.

— Ну що ж, на мене вже чекає Макс, — сказав він, одягаючи куртку.