Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

У хаті ми добряче повечеряли. Стара нас годувала так, як ніби ми збираємось аж на Північний полюс. А на запивку намішала відвар женьшеня, жмак від мандрагори і корінь імбиру. Це щоб не завмерли, подібно іншим людям і не прогавили початок двадцять п’ятої години. “Вона стається лиш на кривавий місяць", - казала баба Христя, наливаючи запивку. У кухлі замість цукру вона насипала червоний порошок, мовляв, він допоможе бачити у темряві не гірше, аніж звірі. Таке собі, доволі несмачна мішанина. У мене з братом почало першити в горлі. Я потягнувся за кусками хліба, хотів заїсти ним палючий присмак в роті, але мольфарка не дозволила. Вона, прибравши швидко їжу, сказала нам хоч трохи потерпіти, щоби подіяло. “Сьогодні виняткова ніч, бо синій місяць змішаний з червоним. Таке трапляється лиш раз на сотні років!", - навіщось урочисто мовила стара.

І справді, не пройшло й п’яти хвилин, як ми відчули зміни в тілі. Зір став настільки гострим, що добре стало видно всі дрібні кришки у темному кутку кімнати. “Пора в дорогу, хлопчики", - мольфарка вимовила так, неначе ми кудись далеко від'їжджали. Глянувши на братове лице, я дико засміявся:

– Чого іржеш? А чи сп’янів від тої мішанини?

– Тарасе, ти схожий на кота! Твої зіниці стали довгі, мов в котяри!

– Закрийся і на себе подивись, твої нічим не кращі!

Тут мені зразу стало не не до сміху. Схопив з полиці люстерко і на лиці побачив з жахом такі ж самі зіниці, як у брата. Той, видерши люстерко, аж заскиглив і взявся роздивлятись свої очі. Тарас завжди вважав себе вродливим парубійком, а тут з’явився неприємний ґандж у хлопця.

– І що? Воно вже так і буде? - стурбовано спитав брат у мольфарки.

– Яка тобі різниця? Трохи половите мишей з Богданом у коморі. Хоч з вас якийсь толк буде, а не тільки збитки!

– Ні-і! - В один голос застогнали з братом, бо здогадались, що стара вже побувала у підвалі.

– Не переймайтеся, до ранку все пройде, - всміхнулась баба Христя, а все ж не втрималась і поглумилась, - Покваптесь, котики.

Ми гуртом вийшли з хати. Раніше в місті я не звертав уваги на зірки і небо. Ну є вони там зверху, ну і є, мені-то що до того? Але сьогодні справді особлива ніч. Великий червонястий місяць, з чітким проявом по краям блакиті, освітлював небесним ліхтарем галявину довкола хати. Здавалося, достатньо протягнути руку і легко вчепишся за нього. Тоді вже зможу направляти промінь, куди захочу, відкрию найпотаємніші куточки лісу. Аж трохи стало соромно за себе. Проживши все життя у місті не помічав краси нічного неба. А вона завжди була ось тут, під боком. Варто лише підняти вгору очі і подивитися. Тоді побачиш.

Десь здалеку донеслася протяжна пісня вовка. Сірий хижак напевно десь стояв на скелі і сумно завивав на величезний місяць. У той момент я ясно відчував всі почуття вовчиська і теж завив у відповідь. “Дурний, ще прибіжить!", - брат гупнув кулаком мені по спині. Але натомість сірого, із лісу вийшов зовсім інший звір - Михасик. Коли кудлатий охоронець наблизився до нас, стара повела гурт стежиною у хащі.

Чарівний напій баби Христі відмінно спрацював. Ми бачили у темряві настільки добре, що навіть не потрібно ліхтаря. Але в пітьмі світились наші очі, так само, як у хижих звірів. Я дуже жалкував, що мене не бачать зараз друзі. Ото вже налякав би хлопців! Та то пізніше, а поки, подивлюся на інший світ. Звичайно, якщо мольфарка нам не бреше.

Ми майже вийшли на галявину із лісу. Вже бачили самотній кущ посеред неї. Аж раптом зупинилася мольфарка і мовила: “Нам треба зачекати трохи” Десь через декілька хвилин у лісі стало моторошно тихо. “Оце і є початок двадцять п’ятої години. Пильнуйте арку у кінці стежини", - баба Христя рукою показала на два дерева, в яких сплелися крони. Між ними згустився туман. настільки щільний, що крізь нього нічого не видно. “Пора", - старенька першою пройшла під аркою, Михасик слідом, а в самому кінці вже ми з Тарасом.

Зізнаюсь, по іншому я уявляв собі ворота між світами. Повинні бути спалахи і блискавиці, подорож в барвистому тунелі, тощо. Скажу простіше, схожі спецефекти, які всім глядачам показують у фільмах. Та що завгодно, але не туман! Бо якось це виходить вже занадто скромно. Відразу й навіть не повірив. Пройшовши через арку, почав питати в баби, чи ми вже там, чи може ще в старому лісі? “Там, там", - засміялася вона: “Не бійся, підійди до діда” Замість самотнього куща, якого бачили крізь арку на стежині, сидів старезний дідуган. Він, наче лісовик, поріс гілками й мохом. Мольфарка підвела нас до цього страхіття і привіталася:

– Здоровий будь, Арсене. Ось, як і обіцяла, привела онука, - баба підштовнула мене ближче до того ожившого куща.

– Бувай і ти здорова, Христе. А другий, хто? - страшнюче лісове опудало вказало пальцем на Тараса.

– Цей, - мольфарка засміялась, - А цього вам даю в довісок. Радій Арсене, маєш півтора онука!

– Христине! Не жартуй, у нас угода!

– І що з того? А от не сталось, як гадалось! Частково сили перейшли на нього, - стара рукою тикнула у брата, - Тепер вони для чарування, як одне ціле.

– Це трохи нам ламає плани, але нічого, тоді хай будуть двоє.

Яке нахабство! Старі так розмовляли між собою, як буцім-то ми не стояли поряд. Вони нещадно попихались нами, неначе брат і я не люди, а якісь мішки з картоплею в коморі. Тож хазяї вирішували, що з врожаєм робитимуть надалі.