Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Коли вони вийшли з млину, повітря здавалося свіжим, але напруженим.

Наче сама ніч спостерігала за ними.

Бублик стояв біля входу, нервово водячи хвостом.

Його вуха були насторожені, а очі уважно вдивлялися в землю.

— Що таке? — запитав Максим.

Кіт не рухався.

Він просто дивився вниз, у траву перед млином.

Соломія освітила це місце ліхтариком.

— Ой-йой… — пробурмотів Тимко.

Бо там було щось.

Відбиток.

Чіткий слід вологого, глибокого чобота.

І він не був схожий ні на що з того, що вони бачили раніше.

Максим нахилився, щоб роздивитися слід ближче.

Він був великим. Глибоким.

Але найголовніше — не схожим на звичайне взуття, яке носили в селі.

— Це не від нашого взуття, — сказав Тимко.

— Не від нашого і не від когось із селян, — додала Соломія.

Іван повільно перехрестився.

— Ну все. Це слід чудовиська. Ми загинули.

— Це не чудовисько, — сказала Соломія, уважно вдивляючись у відбиток.

— Ти впевнена?!

— Так. Це чобіт. Але не наш, не звичайний.

Вона нахилилася ближче і сказала:

— Подивіться на малюнок підошви.

Всі зібралися навколо.

— Ой… — пробурмотів Максим.

Бо тепер, коли вони придивилися, вони помітили, що малюнок підошви виглядав дивно.

Не звичайний сільський чобіт.

Не кросівки.

Це було щось військове.

— Це схоже на старі армійські чоботи… — прошепотіла Соломія.

Іван відступив назад.

— Стоп-стоп-стоп! Ви хочете сказати, що хтось у військових чоботах лазив у млин?!

— А що, якщо це було давно? — припустив Тимко.

— Ні, цей слід свіже, ніж та стара розрита земля, — сказав Максим, проводячи пальцем по краях відбитку.

Настала тиша.

Бо тепер вони знали:

Хтось був тут недавно.

І цей хтось не був місцевим.

Соломія витягла блокнот і швидко почала робити записи.

— Дивне військове взуття. Глибокий слід. Недавно залишений. Хтось шукав гроші.

Тимко провів ліхтариком уздовж стежки.

— А що, якщо їх забрали не так давно?

Максим глянув на нього.

— Ти маєш на увазі… зовсім недавно?

— Ну так. Може, це не привид лазив у млині, а хтось шукав гроші просто останні кілька тижнів.

Іван голосно видихнув.

— Чудово. От просто чудово. Тобто ми тут ганяємося за примарами, а тим часом якийсь невідомий тип у військових чоботях ходить і шукає скарб?

— І, можливо, вже його знайшов, — додала Соломія.

Настала ще довша пауза.

Тепер вони розуміли:

Це не просто стара легенда.

Це було реальним.

І тепер питання було не в тому, що колись ховали в млині.

А в тому, хто шукав це зараз.

— Треба показати цей слід комусь, хто знається на військових речах, — сказав Максим.

— Дід Федір? — припустив Тимко.

— Він колись служив, може, й знає, — кивнула Соломія.

— А що, якщо це його слід?! — несподівано випалив Іван.

— Та годі тобі, Іване!

— Що?! Це було б непоганим фіналом історії!

— Не думаю, що він лазив би у підвал млина вночі, — сказав Максим.

Але думка про незнайомця у військових чоботях, який шукав гроші…

Не давала спокою.

Вони ще раз глянули на слід.

Він був чітким, великим і не залишав сумнівів.

Хтось ходив тут недавно.

І це означало, що ця історія ще не закінчилася.

Навпаки.

Вона тільки починалася.

Бо якщо гроші зникли зовсім недавно…

то хто їх узяв?

І головне…

Чи знає він, що за ним стежать?

Максим витер руки об штани.

— Ми йдемо до діда Федора.

— І питаємо про військові чоботи? — перепитав Іван.

— Так.

— А якщо він розсердиться?

— Тоді ми зрозуміємо, що він точно щось знає, — сказала Соломія.

Бублик ще раз понюхав слід.

Його хвіст різко сіпнувся.

Він відступив назад.

Бо він теж це розумів.

Хтось чужий був у цьому селі.

І якщо вони не поквапляться…

Він може повернутися.