Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— Поцілунку? Він серйозно? 

Я різко висмикнулася з його рук і, відчуваючи, як щоки спалахують вогнем, сердито буркнула: 

— Ви що, з глузду з’їхали? Обійдетеся!

 Раймонд Дейлар усміхнувся — повільно, хижо: 

— Я зачекаю. Але не обіцяю, що мого терпіння вистачить надовго. Це не моя сильна сторона. Звучало це не як погроза — радше як попередження. Я вирішила змінити тему:

 — Допоможіть мені знайти ключ від кімнати. Я його десь тут загубила.

 Виявивши пропажу, я залишила Раймонда одного в архіві й попрямувала до себе. На моє «на добраніч» він не відповів, лише мовчки проводив поглядом. У своєму склепі без свідків хоче покопатися? 

Тієї ночі я довго не могла заснути. Коли ж сон усе-таки накочувався, мене виривали з нього гарячі руки, що хапали з темряви, і шепіт, який залипав у свідомості: 

— Маленька Ізабелло. 

Зранку я ледве підвелася. Почувалася розбитою.

 За сніданком мляво копирсалась у каші, поки Клариса не повідомила: 

— Пан повернувся вночі, а вранці змушений був поїхати. Просив передати, що тепер ти потрібна в бібліотеці. Бібліотекар Джон Кларанс — кремезний чоловік середнього віку з лихо підкрученими вусами — зустрів мене з ентузіазмом:

 — Раді знайомству, Ізабелло, дуже радий! Ми з вами точно знайдемо спільну мову! 

Бібліотека виявилася величезною. У центрі зали стояли високі стелажі, схожі на ті, що в архіві, забиті книгами: підручники з різних наук, мапи, праці вчених, навіть довідники з рідкісних рослин. Пан Кларанс гордо провів мене своїм царством: 

— Зовсім не встигаю! Привезли нові словники — треба прийняти, проставити печатки Аркануму, оформити формуляри… А ще списати старі підручники! І газети поновити! Все розлазиться… День промайнув непомітно. 

Увечері до мене завітала Клариса, осяяна: 

— Патрик Рауф завтра везе нас у місто на ярмарок! Пан Раймонд сказав, щоб я приглядала за тобою. Але ж ти не задумала нічого поганого, правда, люба? 

Увесь вечір я обдумувала її слова. Чому він раптом дозволив мені покинути Академію Арканум? Він же знає, що я при першій нагоді втечу — я йому це не раз казала. І якщо я зникну, хіба не зірве він свою злість на Кларисі? А якщо знайде мене? Що тоді? В підвал? На ланцюг? Мене охопив неспокій. Я погладила пальцем суху гілочку куща в горщику, відчуваючи поколювання на шкірі. Без зусиль. Дар прокидався — ще не повністю, та вже не дрімав. Щоправда, на сам кущ мої старання поки що не справили враження — він залишився схожим на старий віник. 

Зранку, коли я збиралася, серце калатало і від передчуття, і від страху. Раймонд не з тих, хто робить щось без причини. Не здивуюсь, якщо прив’яже мене до Клариси повідцем і накаже не зводити з мене очей. Я вдягла найтеплішу сукню, товсті вовняні панчохи й формений зимовий плащ з хутряною облямівкою на капюшоні. Шкода, що не змогла взяти сумку — це одразу видасть мій намір. Намотавши шарф, я легко збігла на перший поверх. У вестибюлі вже чекали Клариса й пан Рауф, тихо перемовляючись. Я привіталася. Клариса усміхнулася:

— Пан Раймонд просив, щоб ти зайшла до нього перед від’їздом. Ми зачекаємо в екіпажі. 

З важким серцем я попрямувала до його кабінету. Раймонд Дейлар зустрів мене майже на порозі:

 — Маєш гарний вигляд, — його погляд ковзнув по мені уважно. — Я обіцяв видати тобі зарплату.

 Він простягнув невеликий чорний мішечок. Усередині дзенькали монети. Моя перша зарплата! Як вчасно! У мене лишилося зовсім мало заощаджень — а тепер цього вистачить, щоб зникнути далеко звідси. Я не приховувала радості, щиро подякувала. Але у відповідь не отримала навіть усмішки. 

Він був ще похмурішим, ніж завжди. Знову весь у чорному, темні очі, вуста стиснуті в одну лінію — як у людини, що замислила щось дуже недобре. — Ізабелло, послухай, — він узяв мене за руку й несильно стиснув.

 — Ти дала слово, пам’ятаєш? Я кивнула, й мені стало соромно. — Не змушуй мене пошкодувати, що повірив тобі, — його голос опустився на пів тона. — Я не прощаю зрадників. 

Він нахилився ближче, очі блиснули темним жаром: 

— Повір, краще тобі ніколи не дізнатися, що означає мій гнів.