Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Щойно Скай прийшов до тями, я подивилася на місце, де стояв Еван, але його там уже не було. Він зник, залишивши за собою гіркий присмак мовчазної образи.

“Що я взагалі можу йому сказати? Я не маю права навіть дивитися в його напрямку…”

Таксі нарешті зупинилося біля потрібного будинку. Я сиділа в машині, не наважуючись вийти, руки тремтіли. Водій обернувся і запитливо подивився на мене.

— Дайте мені хвилинку, будь ласка, — прошепотіла я, намагаючись зібратися з силами.

Він кивнув, розуміючи без слів, і дав мені необхідний час. Але навіть усього часу світу, здавалося, не вистачило б, щоб я набралася сміливості й зробила цей крок. Врешті-решт, глибоко вдихнувши, я розплатилася й, відчуваючи, як кожен м’яз тремтить від напруги, вийшла з машини.

Машина Евана стояла на під’їзній дорозі, недбало залишена, наче він приїхав сюди в пориві емоцій.

“Він удома.”

Я несміливо зайшла всередину. У будинку панувала гнітюча, тягуча тиша. Кроки лунали важко і глухо, кожен звук відлунював у порожніх кімнатах. Я ходила з однієї кімнати в іншу, уважно заглядаючи в кожен куточок у пошуках його фігури, але Еван ніде не був знайдений.

“Це дивно…”

Я вийшла на балкон другого поверху й завмерла, вдивляючись у бірюзову гладь океану, що простягався до горизонту. Сонце багряно-червоним диском котилося до заходу, наче збиралося ось-ось торкнутися води, запаливши її своїм полум’ям. Видовище було прекрасне й сповнене тихої, невимовної тривоги, яка вселяла суміш страху й надії.

Раптом мій погляд привернув самотній силует, що стояв на пляжі, неподалік від лінії прибою. Фігура, закутана в тіні вечірнього світла, була такою знайомою.

“Еван.”

Затамувавши подих, я спостерігала за ним, відчуваючи, як серце тріпоче від болю й невідомості.

Не роздумуючи довше, я кинулася до нього. Будинок стояв на самому краю кручі, звідки стежка стрімко спускалася до узбережжя. Раніше Еван завжди допомагав мені спускатися, підтримуючи за руку, але цього разу я була одна. Я намагалася йти якомога обережніше, ступаючи кожним кроком з надмірною обачністю.

Однак нога підступно зіслизнула на дрібних камінчиках, які миттю покотилися вниз разом зі мною. Різкий біль пронизав щиколотку, і я відчула, як втрачаю рівновагу, падаючи слідом за камінням.

Сильні руки раптово схопили мене, зупинивши моє падіння і захистивши обличчя від зіткнення з холодною, твердою скелею. Еван рвучко притиснув мене до себе, міцно тримаючи на руках.

— Енжело, ти з глузду з’їхала?! — прошипів він, обережно ставлячи мене на ноги біля підніжжя схилу. Його погляд був пронизливо тривожним, і він відразу ж почав оглядати мене, ніби переконуючись, що я не зазнала серйозних ушкоджень. Щиколотка нила від болю, але хіба це мало значення? Він тут. Він поруч. І, як і раніше, хвилюється за мене.

— Зі мною все гаразд… Дякую, — прошепотіла я, наші погляди зустрілися. Еван дбайливо провів рукою по моєму волоссю, і цей лагідний дотик, такий знайомий, приносив мені розраду і втіху.

— Вибач мені, коханий, — прошепотіла я, відчуваючи, як клубок сорому стискає моє горло.

Між нами повисло довге мовчання. Еван не відсторонювався, а навпаки, продовжував пильно вдивлятися в мої очі, ніби шукаючи там відповіді на болючі запитання, які я навіть не могла вголос вимовити. Мій погляд тремтів від сліз і провини, але я не відводила очей від його золотих очей, у яких здавалося, була вся моя надія і водночас страх перед майбутнім.

— Мені… мені так шкода… Якщо ти вирішиш піти від мене назавжди й ніколи мене не пробачиш, я зрозумію. Чесно, — промовила я тихо, майже задихаючись від відчаю.

— Я… справді не знаю, що тобі сказати… — його голос прозвучав надто тихо, але в кожному слові відчувалася глибока, невимовна туга.

— Моєму вчинку немає виправдання. Я зрадила тебе. Зрадила нас, — мій голос був сиплим, захриплим від пережитих емоцій. Я відчула, як важко вимовляти ці слова, але більше не могла стримуватися. Дивлячись у його очі, я бачила відображення всього болю, який йому заподіяла.

Еван мовчки дивився на мене. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз, але в його очах я помітила вселенську тугу і невимовний біль.

— Я шалено сильно тебе кохаю. І цього ніхто в нас не забере. Я зробила найжахливішу помилку у своєму житті, і мені немає виправдання. Я ненавиджу себе за це. НЕНАВИДЖУ. І абсолютно точно, я ніколи не пробачу себе. Ти моє кохання. Моє життя. Моя душа. Моя сила. І мені безмежно шкода, що я так вчинила з тобою. Еване, скажи хоч що-небудь! Благаю, тільки не мовчи! Скажи, яка я паршивка, сволота, мерзота… Скажи все, що ти думаєш про мене! Тільки не дивись на мене так! Вдар мене! Я на це заслужила. Безумовно точно заслужила. Прошу, Еване.

Еван бере моє обличчя у свої холодні долоні. У його погляді зараз триває битва — внутрішня боротьба із самим собою. Його губи різко накривають мої в шаленому поцілунку. Цей поцілунок пристрасний і грубий, позбавлений тієї ніжності, до якої я звикла. У ньому немає солодкості, тільки гірка суміш болю і пристрасті. Кожна частинка мого тіла тремтить від полегшення, коли язик вампіра ковзає до мене, ніби намагаючись поглинути й заспокоїти мене водночас.

Раптово він підіймає мене на руки та несе вгору крутим схилом, не перериваючи поцілунку. Я міцно обіймаю його шию, неначе боюся, що він може зникнути будь-якої миті. Коли ми нарешті підіймаємося на вершину, Еван обережно ставить мене на землю і трохи відступає. Мої очі блищать надією, переповнені страхом та очікуванням.

— Я кохаю тебе, Енжело. Понад усе на світі. Більше за власне життя люблю. І я готовий зрозуміти та прийняти твій імпульсивний вчинок, керований цією проклятою міткою!

Серце завмирає в грудях, коли я бачу його серйозний погляд. І тоді він промовляє слова, яких я так боялася:

— Але…

Мій світ зупиняється, коли він вимовляє це коротке слово. Серце пропускає удар, а повітря стає важким, майже нестерпним.