Читати книгу - "Небудь-де"

Зазвичай прояви насилля розбентежували Ричарда, але за цією жінкою в дії він стежив із захопленням, неначе вона зверталася до якоїсь частини його душі, про існування якої він раніше не здогадувався. У цьому нереальному дзеркалі знайомого йому Лондона, який він знав, здавалося надзвичайно доречним те, що вона тут була і билася так добре і так небезпечно.

Вона була частиною Спіднього Лондона. Тепер він це розумів. І думаючи про це, він згадав про Горішній Лондон, про світ, в якому ніхто так не бився — нікому не треба було вміти так битися — про світ безпеки й здорового глузду. Туга за домом на мить наринула на нього, мов жар лихоманки.

Жінка глянула вниз на Варні.

— Дякую, містере Варні, — ввічливо сказала вона. — Боюся, ваші послуги нам таки не знадобляться.

Вона злізла з нього й запхнула його ножа собі за пояс.

— А тебе звуть?.. — спитав маркіз.

— Мене звуть Мисливицею.

На мить запала мовчанка. Тоді Дуері нерішуче спитала:

— Це тебе перекази називають Мисливцем?

— Саме так, — відповіла Мисливиця й обтрусила пил зі своїх шкіряних леґінсів. — Я повернулася.

Звідкись долинули два удари дзвона, низьке гупання, від якого у Ричарда завібрували зуби.

— П'ять хвилин, — пробурмотів маркіз. Тоді він звернувся до залишків юрби: — Гадаю, ми знайшли нашого охоронця. Усім дуже дякую. Виставу завершено.

Мисливиця підійшла до Дуері й обдивилася її з ніг до голови.

— Ти зможеш зробити так, щоб мене не вбили? — спитала Дуері.

Мисливиця нахилила голову в бік Ричарда.

— Я сьогодні тричі врятувала його життя, коли ми переходили міст і йшли на ринок.

Варні, що важко зіпнувся на ноги, підняв лома силою думки. Маркіз бачив це й не сказав ані слова.

Тінь усмішки промайнула на губах Дуері.

— Цікаво, — сказала вона. — Ричард подумав, що ти…

Мисливиця так і не дізналася, ким вона здалася Ричарду.

Лом стрімко полетів до її голови. Вона просто витягнула руку й упіймала його — він смачно ляпнувся їй в долоню.

Мисливиця підійшла до Варні.

— Це твоє? — спитала вона. Він вискалив до неї свої жовті, чорні й коричневі зуби. — У цю мить, — сказала Мисливиця, — ми під Ринковим перемир'ям. Але якщо ти спробуєш утнути щось таке ще раз, я забуду про перемир'я, відірву тобі обидві руки й змушу нести їх додому в зубах. А тепер, — продовжувала вона, заламуючи йому кисть за спиною, — ввічливо попроси пробачення.

— Ай, — скрикнув Варні.

— Так-так? — підбадьорила вона.

Він виплюнув слова так, ніби вони його душили.

— Пробач мені.

Вона відпустила його. Варні позадкував, очевидно наляканий і розлючений, не спускаючи очей з Мисливиці. Коли він дійшов до дверей продуктової зали, то повагався і вигукнув:

— Тобі гаплик! Скоро лежатимеш стервом, чула? — голосом, що балансував на межі плачу, а тоді розвернувся й побіг геть із зали.

— Аматори, — зітхнула Мисливиця.

Вони виходили з універмагу тією дорогою, якою прийшов Ричард. Дзвін, що він його чув кілька хвилин тому, тепер калатав лунко й невпинно. Коли вони підійшли до джерела звуку, Ричард побачив велетенського латунного дзвона, підвішеного на дерев'яній рамі, а з його язика звисала мотузка. Її тягнув донизу високий чорношкірий чоловік в одежі домініканського монаха. Уся конструкція була встановлена коло «Гарродсового» автомата з глазурованими желейками на всі смаки.

Хоч яким вражаючим був ринок для очей спостерігача, швидкість, з якою його розбирали, згортали й прибирали, вразила Ричарда ще більше. Усі сліди його перебування тут зникали: ятки розбиралися й вантажилися людям на спини, а тоді виносилися геть на вулицю. Ричард помітив Старого Бейлі з повними руками грубих знаків і пташиних кліток, що човгав до виходу. Старий радісно помахав Ричардові рукою і зник у нічній пітьмі.

Юрба рідішала, ринок зникав, і майже миттєво перший поверх «Гарродса» повернув собі звичний вигляд, спокійний, елегантний і чистий, яким він був щоразу, коли Ричард ходив ним суботніми полуднями слідом за Джесикою. Виглядало так, ніби жодного ринку тут ніколи не було.

— Мисливице, — сказав маркіз. — Певна річ, я про тебе чув. Де ти була увесь цей час?

— Полювала, — просто сказала вона. А тоді звернулася до Дуері: — Ти слухатимешся наказів?

Дуері кивнула.

— Якщо треба.

— Добре. Тоді, можливо, я зможу вберегти твоє життя. — сказала Мисливиця. — Якщо погоджуся на цю роботу.

Маркіз зупинився. Його очі недовірливо замерехтіли.

— Кажеш, якщо?

Мисливиця відчинила двері, і вони вийшли на нічний лондонський хідник. Поки вони були на ринку, на вулиці дощило, і світло ліхтарів тепер виблискувало на вологому асфальті.

— Я погоджуюся, — сказала Мисливиця.

Ричард дивився на лискучу вулицю. Усе на ній здавалося таким звичайним, таким тихим, таким нормальним. На мить йому здалося, що для повернення у своє життя йому тільки й треба, що махнути рукою й назвати таксисту адресу, а тоді проспати всю ніч у власному ліжку. Але таксист би його не побачив і не зупинився б, а коли б і зупинився, то Ричард однак не мав куди їхати.

— Я втомився, — сказав він.

Ніхто нічого не сказав. Дуері не хотіла зустрічатися з ним поглядом, маркіз не звертав на нього ані найменшої уваги, а Мисливиця бачила в ньому саму лиш його незначущість. Він почувався маленьким небажаним хлоп'ям, що скрізь тиняється за старшими дітьми, і це його роздратувало.

— Слухайте, — сказав він, прочистивши горло. — Я не хочу нікому надокучати. Я знаю, що ви дуже заклопотані. Але як щодо мене?

Маркіз повернув до нього темне обличчя і глянув величезними білими очима.

— Щодо тебе? — спитав він. — І що ж до тебе?

— Ну, — сказав Ричард, — як мені повернутися до нормального життя? Я наче забрів до кошмару. Минулого тижня все було так логічно. А зараз нічого не логічно… — він замовк. Ковтнув. — Я хочу знати, як повернути своє життя, — пояснив він.

— Ти не повернеш його, мандруючи з нами, Ричарде, — сказала Дуері. — Та й тобі з нами буде важко. Мені… мені справді шкода.

Мисливиця, що йшла попереду, стала на коліно. Вона взяла з пояса маленький металевий предмет і відімкнула ним кришку люка. Відсунувши його, вона обережно зазирнула до колодязя, залізла досередини, а тоді поманила Дуері за собою. Та спускалася до каналізації, не дивлячись на Ричарда. Маркіз почухав носа.

— Юначе, — сказав він, — зрозумій таке: є два Лондони. Є Горішній Лондон — той, в якому ти жив — і є Спідній Лондон — Долішнє