Читати книгу - "Небудь-де"

Повз нього пройшли п'ять майже однаково вдягнених блідих юних жінок. Вони були в довгих оксамитових сукнях, і кожна сукня була така темна, майже чорна: одна темно-зелена, друга темно-шоколадна, третя королівського синього кольору, четверта темної крові й п’ята чисто чорна. Кожна жінка мала чорне волосся й носила срібні прикраси; кожна мала бездоганну зачіску й макіяж. Жінки рухалися так тихо, що коли проходили повз, Ричард розчув тільки шурхіт важкого оксамиту, шурхіт, що звучав майже як зітхання. Остання з них, що була в чорному, мала найбілішу шкіру і була найвродливішою, всміхнулася до Ричарда. Він обережно всміхнувся у відповідь, а тоді пішов шукати співбесіду.

Вона проводилася в м'ясо-рибному ряду, на відкритій ділянці підлоги під фірмовою скульптурою рибини. Публіка стояла до нього спиною в два чи три ряди. Ричард замислився, чи легко буде серед них знайти Дуері й маркіза, а тоді юрба розступилася, і він побачив їх обох — вони сиділи на скляній вітрині з вудженим лососем. Він розкрив рота, щоб гукнути «Дуері!», і, зробивши це, зрозумів, чому розступилася юрба, бо здоровенний чоловік з дредами на голові, голий, якщо не рахувати зелено-жовто-червоної ганчірки, що обмотувала його в поясі, мов підгузок, гарматним ядром вилетів з натовпу, наче його жбурнула геть рука велета, і приземлився на Ричарда зверху.

— Ричарде? — сказала вона.

Він розплющив очі. Обличчя то чіткішало, то знову розпливалося. Вогнисто-опалові очі вдивлялися в нього з блідого ельфійського лиця.

— Дуері?

Вона виглядала сердитою. Вона виглядала лютішою за саму лють.

— Заради Храму й Арки, Ричарде. Повірити не можу. Що ти тут робиш?

— Я теж радий тебе бачити, — кволо сказав Ричард.

Він сів і замислився, чи нема в нього струсу мозку. Він думав, що коли так, то які в струсів бувають ознаки, а ще дивувався, чого це він вирішив, що Дуері буде рада його бачити. Здавалось, що вона твердо вирішила не відривати погляду від своїх нігтів, а її ніздрі роздувалися — вона ніби не довіряла собі сказати щось іще.

Здоровило з поганими зубами, той, що збив Ричарда з ніг на мосту, тепер бився з якимось карликом. Вони змагалися на ломах, і їхній бій був не такий нерівний, як могло видатися, бо карлик був неприродно швидкий: він перекочувався, бив, відскакував, пригинався; на тлі кожного його руху Варні здавався неповоротким і незграбним.

Ричард повернувся до маркіза, який уважно стежив за поєдинком.

— Що відбувається? — спитав він.

Маркіз обдарував його поглядом, а тоді повернувся до видовища, що розгорталося перед ними.

— Ти, — сказав він, — виліз далеко зі свого ставка й опинився в глибокому лайні, а також, як мені здається, за кілька годин від свого передчасного і, поза сумнівом, огидного кінця. Ми ж, зі свого боку, проводимо конкурс охоронців. — Варні приклав свого лома до карлика, який враз перестав скакати й метатися, і тієї ж миті непритомно ліг. — Гадаю, ми побачили достатньо, — проголосив маркіз. — Дякую всім. Містере Варні, чи не могли б ви затриматися?

— Нащо ти сюди прийшов? — крижаним голосом спитала Дуері.

— Не певен, що я мав якийсь вибір, — відповів Ричард.

Вона зітхнула. Маркіз пішов периметром кола, відпускаючи охоронців, що встигли виступити, кидаючи тут схвальне слівце, там пораду. Варні терпляче чекав трохи віддалік. Ричард послав Дуері пробну усмішку. Вона її проігнорувала.

— Як ти потрапив на ринок? — спитала вона.

— Тут є такі собі щуроголови… — почав Ричард.

— Щуровусти, — поправила вона.

— Так от, той щур, що приніс маркізові відповідь…

— Володар Довгохвіст, — сказала вона.

— От він і сказав їм відвести мене сюди.

Вона звела брову й трохи нахилила голову набік.

— Тебе сюди вів щуровуст?

Він кивнув.

— Більшу частину дороги. Її звали Анестезія. Вона… ну, з нею щось трапилося. На мосту. А інша леді провела мене рештою шляху. Гадаю, що вона була… знаєш… — Він вагався. — Повією.

Повернувся маркіз. Він стояв перед Варні, що до непристойності пишався собою.

— Якою володієш зброєю? — спитав маркіз.

— Фух, — видихнув Варні. — Скажу так. Якщо штукою можна когось порізати, знести комусь голову, роздробити кістку чи проколоти в комусь чималу дірку, то Варні майстер цієї штуки.

— Назви кількох попередніх задоволених клієнтів.

— Олімпія, Королева пастухів, народ з Гнутого Кута. Ще я був охоронцем на Травневому ярмарку.

— Що ж, — сказав маркіз де Карабас. — Ми неабияк вражені твоїми вміннями.

— Я чула, — сказав жіночий голос, — що ви шукаєте собі охоронця. А не аматора-ентузіаста. — Її шкіра була кольору підсмаженої карамелі, а усмішка могла б зупинити революцію. Вона була вбрана виключно в м’яку сіру й коричневу плямисту шкіру. Ричард одразу її впізнав.

— Це вона, — прошепотів Ричард до Дуері. — Та повія.

— Варні, — ображено сказав Варні, — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Усі це знають.

Жінка подивилася на маркіза.

— Ви вже закінчили випробування? — спитала вона.

— Так, — сказав Варні.

— Не обов'язково, — сказав маркіз.

— Тоді, — сказала вона йому, — я хотіла би спробувати.

— Дуже добре, — за мить вирішив маркіз де Карабас. Він відступив, вискочив на вітрину з вудженим лососем і зручно примостився, готовий за всім спостерігати.

Безперечно, Варні був небезпечним, не кажучи вже про те, що він був задерикуватим садистом і активно шкідливим для фізичного здоров'я людей навколо. Чого в ньому не було, то це бодай якої-небудь швидкості розуміння. Він дивився на маркіза і до нього доходило-доходило, але так повністю й не дійшло. Нарешті він недовірливо спитав:

— Я повинен битися з нею?

— Так, — сказала жінка в шкірі. — Якщо, звісно, ти не хотів би спершу трохи подрімати.

Варні зайшовся маніакальним реготом. За мить він перестав сміятися, коли жінка сильно вдарила його ногою в сонячне сплетіння, і він повалився, мов дерево.

Коло його руки на підлозі лежав лом, яким він бився з карликом. Варні схопив його і з розмаху вдарив жінку в обличчя — тобто, вдарив би, якби вона не пригнулася. Вона блискавично ляпнула його відкритими долонями по вухах. Лом полетів через приміщення. Хитаючись від болю в вухах, Варні витяг з чобота ножа. Він не до кінця зрозумів, що сталося далі: він знав тільки, що світ висмикнувся з-під нього, а тоді він вже лежав на землі обличчям додолу, з його вух текла кров, а власний ніж опинився при горлі, коли маркіз де Карабас сказав:

— Годі!

Жінка підвела очі, утримуючи ножа коло горла Варні.

— То як? — спитала вона.

— Дуже переконливо, — відповів маркіз. Дуері кивнула.

Ричарда ніби громом ударило: він наче щойно побачив як Емма Піл,[9] Брюс