Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Осінь усе ще трималась, але вже на межі — дерева стояли майже голі, вітер проникав під одяг, не запитуючи дозволу, а в повітрі була тиша перед першими сніжинками. Але цього дня тиша була не зовнішньою. Вона жила в самій Марті.

На столі філармонії лежав конверт. Відбірний, з гербом Київської музичної академії. Усередині — запрошення: стипендія, курс у найкращого професора країни, програма, про яку мріють десятки. Вона не шукала цього. Це сталося, бо хтось записав їхню гру на відкритому концерті й надіслав. І тепер — вибір.

Андрій побачив її через вікно. Вона сиділа на сцені, тримаючи лист, і не рухалась. Її постава була рівна, але очі видавали бурю. Він не заходив одразу. Дозволив їй бути в цій тиші. Дозволив їй обирати — без тиску. Хоч йому самому хотілось кричати.

Коли він нарешті зайшов, вона мовчки простягнула йому лист. Він прочитав. Стиснув кулаки. І повернув їй назад.

— Це твій шлях, — сказав просто.

— Але він без тебе.

— Не обов’язково.

— Ти ж не поїдеш у Київ. А я… — вона затнулася, — я не знаю, чи зможу там бути собою.

— Ти зможеш бути тією, ким ти є. Просто десь інде.

— А ти?

Він відвернувся до роялю. Йому було важко говорити. Він ще не завершив симфонію. Ще не навчився відпускати. Але знав: якщо вона залишиться лише через нього — це не буде любов’ю. Це буде страхом.

— Якщо ти поїдеш — я чекатиму, — сказав. — А якщо залишишся — ніколи не наважусь сказати, що я тебе затримав.

— Це не вибір між тобою і містом, — відповіла вона. — Це вибір між безпекою і ризиком.

— Я — не безпека, Марто.

— Але ти — мій дім.

Їхній погляд зустрівся. У ньому не було вимог. Не було обіцянок. Лише те, що вже народилось, і те, що могло зникнути.

Цього вечора вона грала одна. Наодинці з собою. А він слухав — за дверима. Бо знав: музика відповість першою. І від її звучання залежить усе.