Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Викрадач вічності 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадач вічності"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадач вічності" автора Клайв Баркер. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32
Перейти на сторінку:
Дівчинка замахнулася дошкою, наче бейсбольною биткою, підскочила до чудовиська й так сильно вгатила його по коліну, що дошка розлетілася на друзки, а сама Лулу впала на землю.

Від удару Гуд утратив рівновагу й замахав руками. Камінь, на якому вони з Гарві стояли, розгойдався — ще трохи, і вони обидва полетіли б у водоверть. Гуд усе не міг угамуватися, намагаючись забрати лахміття й прикрити свою порожнечу.

— Злодюжко, віддай мені мого плаща! — волало страховисько.

— На! — крикнув Гарві та пожбурив шмаття у воду.

Гуд кинувся по свій одяг, і тієї ж миті Гарві стрибнув на землю. Хлопець почув, як чудовисько загорлало. Він озирнувся й побачив, що король вампірів летить сторчака у коловерть, стиснувши плащ у кулаці.

За секунду гривата макітра виринула з води, і Гуд погріб до берега. Він був дужим, та коловорот виявився сильнішим. Потвору віднесло далеко від берега й почало затягувати до центру — туди, де водяна спіраль зникала в надрах землі.

Нажаханий Гуд почав благати про допомогу. Його жалюгідні обіцянки можна було розчути лише тоді, коли водоверть підносила його до берега.

— Злодюжко! — лементував Гуд. — Допоможи мені, і… я подарую тобі… весь світ! Він буде твоїм… навіки… навіки… віків…

А потім чорторий почав шматувати саморобне тіло вампіра: скажені води видирали нігті й зуби, вимивали друзки з гриви, розгойдували суглоби… Незабаром Гуд перетворився на живі корабельні уламки, які поступово затягувало в центр коловороту. Виючи від безсилля й люті, він рушив туди, куди врешті-решт поринає все зло — у Ніщо.

Гарві пригорнув Лулу. Він сміявся та плакав водночас.

— Нам вдалося… — сказав він.

— Що вдалося? — почулося за їхніми спинами.

Вони озирнулися й побачили Венделла. Товстун безтурботно чимчикував до них. Він знайшов собі нове вбрання, та всі речі були або завеликими, або замалими.

— Що тут таке? — поцікавився Венделл. — Чого регочете? Чого рюмсаєте?

Він глянув на озеро саме вчасно: в коловороті зникали останні рештки Гуда, і передсмертний крик упиря заглушила мутна вода.

— І що то таке? — поцікавився Венделл.

Гарві витер сльози та звівся на ноги. Нарешті Венделлів вислів здався йому доречним:

— А не байдуже? — сказав Гарві.

Живий доказ

Примарна стіна досі обмежувала Гудові володіння. Біля неї зібралися врятовані дітлахи, щоб попрощатися одне з одним. Звичайно, ніхто й гадки не мав, які пригоди очікують на них по той бік муру. Кожна дитина опинилася тут у різні роки. Чи потраплять вони назад, у свій час? Може, й так, а може, й ні.

— Навіть якщо вкрадених років уже не повернути, звільнилися ми завдяки тобі, Гарві, — сказала Лулу.

Маленький натовп вдячно загудів, дехто навіть заплакав.

— Скажи щось, — прошипів Венделл до Гарві.

— Чого це я маю щось казати?

— Бо ти герой.

— Та який з мене герой?

— Ну, так їм і скажи.

Гарві підняв руку, закликаючи всіх до тиші.

— Я лише хочу сказати… Радше за все, ми зрештою забудемо, що взагалі тут були…

Кілька дітей сказали щось на кшталт «ні, я не забуду» або «ми завжди тебе пам’ятатимемо». Та Гарві вів далі.

— Забудемо, — сказав він. — Виростемо, подорослішаємо і забудемо. Проте…

— Що? — спитала Дулу.

— Можна щоранку нагадувати собі про ці події. Скласти про них оповідку та переказувати її всім знайомим, зустрічним — геть усім.

— Нам ніхто не повірить, — бовкнув хтось.

— Байдуже, — відповів Гарві. — Ми знатимемо, що це правда — ось що найголовніше.

Зусібіч почулися схвальні вигуки.

— А тепер гайда додому, — сказав Гарві. — Ми й так згаяли тут забагато часу.

Коли діти розійшлась, Венделл штрикнув його ліктем:

— Ти ж хотів сказати, що з тебе негодящий герой і всяке таке.

— А, справді, — пустотливо всміхнувся Гарві. — Я й забув.

Перша група дітей набралася духу та пішла штурмувати мур — вони хотіли якнайшвидше лишити позаду жахіття Гудової в’язниці. Гарві дивився на них і жалкував, що не може поговорити з кожним, розпитати, як вони потрапили до рук Гуда, дізнатися, ким вони були — бездомними сиротами чи втікачами, як Венделл і Лулу. Може, серед них були такі самі, як він, — діти, які знудилися та спокусилися яскравими ілюзіями?

Цього Гарві вже ніколи не дізнається. Одне за одним діти зникали з його очей, поки не залишилися тільки вони втрьох — Венделл, Лулу та Гарві.

— Ну, — мовив до нього Венделл, — якщо там, зовні, з часом буде все нормально, то я повернуся на кілька років раніше за тебе.

— Еге ж.

— Якщо ми знову зустрінемось, я буду значно старшим. Ти можеш мене не впізнати.

— Впізнаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони потисли один одному руки, і Венделл рушив до стіни. Три кроки — і він зник.

Лулу важко зітхнула.

— У тебе колись бувало таке, що хочеться одразу дві речі, а вибрати можна лише одну? — спитала вона.

— Бувало, — кивнув Гарві. — А що таке?

— Я хотіла б, щоб ми виросли разом, продовжували дружити. А ще я хочу повернутися додому. Думаю, в мій час ти ще й на світ не з’явився.

Гарві сумно кивнув і озирнувся на руїни.

— Здається, є одна річ, за яку ми мусимо подякувати Гуду.

— За що?

— Ми були дітьми одночасно, — сказав він і взяв дівчинку за руку. — Хоча б трішки.

Лулу спробувала всміхнутися, проте на очах у неї з’явилися сльози.

— Ходімо крізь мур разом. Побачимо, що буде, — запропонував Гарві.

— Ходімо, — відповіла Лулу.

Взявшись за руки, вони рушили до стіни. Останньої миті, перш ніж їх огорнув туман, вони подивилися одне на одного, і Гарві промовив одне слово: «Додому…».

А потім стіна поглинула їх. На першому кроці Гарві ще відчував її руку в долоні, на другому вона ніби потоншала, а на третьому Лулу повністю зникла — дівчинку повернули до її часів, а Гарві вийшов на вулицю Міллсепа.

Він подивився на небо. Сонце вже зайшло, але високо в небі хмари ще світилися рожевими відблисками. Дув поривчастий вітер, остуджуючи Гарвін піт од пережитих страхіть.

У хлопчика зацокотіли зуби. Не знаючи, чого чекати цього разу, він вирушив додому темними вулицями.

Дивно, що після стількох перемог поразки Гарві завдало його рідне місто, але сталося саме так — він не зміг знайти дорогу додому. Хлопчик блукав з годину, а тоді розум і сили, що вберегли його від Гуда та всіх інших жахіть, зрадили. У Гарві запаморочилося в голові, ноги підломились, і виснажений хлопчик упав на хідник.

На щастя, двоє перехожих пожаліли Гарві та лагідно спитали, де він мешкає. Він мляво подумав, що небезпечно

1 ... 31 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадач вічності», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадач вічності"