Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Це типу будинок, що перебуває у спільній власності мешканців, — розтлумачив Едді. — Думаю, тоді, коли ти жила в Нью-Йорку, такі теж були, тільки називалися по-іншому.

— Авжеж, — з різкими нотками у голосі сказала Сюзанна. — Ми називали їх кооперативами. А якщо викаблучувалися, то могли й багатоквартирним будинком назвати.

— Це не важливо, бо кондомініуми тут ні до чого, — втрутився Джейк. — Ніякого будинку вони й не збиралися зводити. То все лише для… чорт, як же це назвати?

— Для прикриття? — підказав Роланд.

— Саме так, прикриття! — просяяв Джейк. — Річ у троянді, а не в споруді! А вони не можуть накласти на неї лапу, поки не викуплять землі, на якій вона росте. Я в цьому впевнений.

— Можливо, ти маєш рацію: будинок потрібен лише про людське око, — сказала Сюзанна. — Проте назва «Затока черепахи» теж не випадкова, ви так не думаєте? — Вона глянула на стрільця. — Роланде, та частина Мангеттену так і називається — Тертл-Бей.[15]

Анітрохи не здивувавшись, він кивнув. Черепаха була одним з дванадцяти Вартових, і майже не лишалося сумнівів у тому, що охороняла вона дальній край Променя, вздовж якого вони тепер прямували.

— Може, будівельникам з «Міллз» нічого не відомо про троянду, — сказав Джейк, — але я впевнений, що корпорація «Сомбра» дуже добре в цьому обізнана. — Він запустив руку в шерсть Юка, настільки густу на шиї, що пальці, занурившись у неї, зникли. — Гадаю, десь у Нью-Йорку, в якомусь бізнес-центрі, напевно, в істсайдському Тертл-Бей, є двері з написом «Корпорація „Сомбра“». А десь за тими дверима — ще одні двері. З тих, що ведуть до цього світу.

Якусь мить вони в повній тиші думали про це — про світи, що обертаються на єдиній осі нетривкої гармонії, — і ніхто не промовив ні слова.

ЧОТИРИ

— А тепер послухайте, як я собі все уявляю, — сказав нарешті Едді. — Сьюз, Джейку, якщо я в чомусь помиляюся, виправте. Цей чувак Кел Тауер — хтось типу опікуна троянди. Можливо, сам він цього не усвідомлює, але так є. До того ж не лише він, а й усі його родичі-попередники мусили про неї дбати. Це пояснює, чому в них таке прізвище.

— Тільки він останній, — додав Джейк.

— Сонечко, ти не можеш цього знати напевно, — заперечила Сюзанна.

— У нього не було обручки, — відповів Джейк, і Сюзанна кивнула, визнаючи (бодай тимчасово) його правоту.

— Можливо, свого часу в Нью-Йорку була купа Торенів, які володіли купою ділянок міської землі, — продовжив Едді, — але ті часи давно в минулому. Тепер єдине, що перешкоджає корпорації «Сомбра» дістатися до троянди — це напівзбанкрутілий черевань, який узяв собі інше прізвище. Він… як називають людину, що любить книжки?

— Бібліофіл, — підказала Сюзанна.

— Так, він один з них. А Джордж Бйонді (хоч він аж ніяк не Ейнштейн) сказав одну розумну річ, коли ми підслуховували. Він сказав, що Торенів заклад був не справжньою крамницею, а дірою, де безслідно щезали гроші. Там, звідки ми родом, таких, як він, — хоч греблю гати, Роланде, й відбувається з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатія… ну наприклад, Доналда Трампа…

— Кого? — зачудувалася Сюзанна.

— Ти його не знаєш, у шістдесят четвертому він ще пішки під стіл ходив. До того ж це не має значення. «Три покоління нероб, — ось що вона казала. — Оце по-американському, хлопчики».

Отож Тауер, як Роланд, — останній зі свого роду. Час від часу він продає якусь нерухомість, платить з цих сум податки, розраховується за помешкання, поповнює кредитні картки, від дає борги лікарям, сплачує за поповнення книжкового асортименту. Звісно, я це все вигадую… але чомусь таке відчуття, що насправді все так і відбувається.

— Так, — тихо промовив Джейк. — Насправді так і є.

— Ви могли розділити з ним його кхеф, — пояснив Роланд. — А ще ймовірніше, прочитали його думки. Як це колись робив мій давній друг Алан. Продовжуй, Едді.

— І щороку він переконує себе в тому, що розкрутиться і справи в книгарні підуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляється в Нью-Йорку. Чорна смуга закінчиться, почнеться біла, і тоді він буде в дамках. Але врешті-решт у нього залишається один-єдиний шмат нерухомості: ділянка двісті дев’яносто вісім у дев’ятнадцятому кварталі в Тертл-Бей.

— Два, дев’ять і вісім у сумі дають дев’ятнадцять, — сказала Сюзанна. — Хотіла б я знати, чи це справді щось означає, чи це просто «синдром синьої тачки».

— Що таке «синдром синьої тачки»? — поцікавився Джейк.

— Щойно ти придбаєш собі синє авто, тобі скрізь починають ввижатися сині машини.

— Тільки не тут, — сказав Джейк.

— Не тут, — вставив Юк, і всі подивилися на нього. Днями, навіть тижнями Юк міг мовчати, лише зрідка луною повторюючи їхні слова. А потім з доброго дива видавав щось дуже подібне до результату оригінального мислення. Але впевненим у цьому ніхто не був. Навіть Джейк.

«Так само, як ми нічого не знаємо напевно про дев’ятнадцять», — подумала Сюзанна і погладила пухнастика по голові. У відповідь Юк добродушно підморгнув.

— Він триматиметься за цю ділянку до кінця, — сказав Едді. — Блін, та навіть та вошива будівля, де в нього магазин, йому не належить. Він лише її орендує.

Далі розповідь продовжив Джейк.

— «Делікатеси від Тома і Джеррі» прогоріли, і Тауер наказує крамничку знести. Оскільки якась частина його душі хоче продати ділянку. Та частина, яка нашіптує йому, що він був би несповна розуму, якби відмовився від пропозиції. — Джейк замовк, думаючи про те, що деякі думки зринають глупої ночі. Божевільні думки, шалені ідеї, голоси, що не хочуть замовкати. — Проте в його душі говорить ще один голос…

— Голос Черепахи, — тихо докинула Сюзанна.

— Так, Черепахи чи Променя, — погодився Джейк. — Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що він має будь-що триматися цієї ділянки, не віддавати її. — Він глянув на Едді. — Думаєш, він знає про троянду? Ходить туди час від часу й дивиться на неї?

— Чи кролик паскудить у лісі? — відповів Едді питанням на питання. — Звісно, паскудить. І, звісно, він про це знає. Мусить якось знати. Тому що кутова ділянка на Мангеттені… Сюзанно, як гадаєш, скільки таке може коштувати?

— У мої часи, напевно, мільйон баксів. А вже в тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому — хтозна. Три? П’ять? — Вона знизала плечима. — Достатньо для того, щоб сей Тауер до кінця життя не бідуючи продавав книжки зі збитками. За умови, що він вдало інвестує основний капітал.

— У цьому шоу все говорить за те, що він руками й ногами опирається,