Читати книгу - "Метелик"

— Обставини так склалися, Метелику, що взяти їх з собою було неможливо. Звісно, якби Жезюс виявився порядною людиною й забезпечив нас добрим човном, то ми могли б зачекати на них у сховку, а Жезюс допоміг би їм утекти й привів би їх до нас. Зрештою, вони знають тебе й добре розуміють: коли ти не послав когось по них, то це тому, що зробити це було неможливо.

— До речі, Матюрете, яким чином ти опинився в тій палаті з посиленим наглядом?

— Я не знав, що я засланець. Я пішов до лікаря, бо в мене боліло горло, й до того ж хотілося пройтись; а лікар, побачивши мене, сказав: «Бачу з твоєї карточки, що тебе засилають на острови. За віщо?»— «Я й сам не знаю, лікарю. А що воно таке «засилають»?» — «Гаразд. Я кладу тебе до лікарні». Ось так я й опинився в тій палаті.

— Йому забаглося зробити тобі послугу, — каже Клузйо.

Йди знай, чому він це зробив. Мабуть, тепер він думає: «Мій підопічний з гарною пикою хлопчика з церковного хору не такий уже й дурненький, якщо накивав п’ятами».

Ми ще довго теревенимо. Зрештою я кажу:

— Хтозна, чи ми зустрінемо Жюло Молотобійця. Мабуть, він уже далеко зайшов, принаймні якщо не причаївся десь у джунглях.

— Я, вирушаючи, — каже Клузйо, — залишив цидулку під подушкою: «Пішов, не зоставивши адреси».

І ми всі зареготали.

П'ять днів ми пливемо без пригод. Удень за компас мені править сонце, що котиться по небу із сходу на захід. А вночі я користуюсь компасом. Уранці шостого дня нас вітає яскраве сонце. Море раптом заспокоюється, неподалік в] д нас у воді кружляє рибина. Я знемагаю від утоми. Цієї ночі Матюрет витирав мені мокрою ганчіркою обличчя, проте все ж таки я заснув. Тоді Клузйо припік мене цигаркою. І ось тепер, коли настала глибока тиша, я вирішую поспати. Ми згортаємо вітрило та клівер і лишаємо тільки штормовий фок. Сховавшись на дні човна від сонця, я сплю без задніх ніг. Потім Матюрет розбуркує мене й каже:

— Вже полудень або й перша година. Я буджу тебе, бо потягло холодом, а на обрії — там, звідки віє вітер, — стає темно.

Я підводжуся й сідаю на своє місце. Ми підіймаємо клівер, і човен лине спокійним морем. Позад мене, на сході, западає темрява, а вітер усе свіжішає й свіжішає. Човен досить швидко пливе тільки під клівером та штормовим фоком. Я міцно зв’язую вітрило, згорнуте довкола щогли.

— Тримайтеся, хлопці! Буде шторм.

Падають перші великі краплі. Темрява насувається надзвичайно швидко, і не минає й чверть години, як вона майже наздоганяє човен. Налітає шалений вітер. Зненацька, наче за помахом чарівної палички, здіймаються пінисті гребені, зникає сонце, дощ ллє мов із відра, довкола нічогісінько не видно, а хвилі, б’ючись об борт, сиплють мені в обличчя снопи бризок. Це — шторм, перший шторм у моєму житті з усіма фанфарами розбурханої природи'— громом, блискавками, дощем, хвилями, завиванням вітру над нами й довкола нас.

Човен, ніби соломина, злітає на височенні хвилі й падає в такі глибочезні провалля, що, здається, уже й не вибереться з них. І все ж, незважаючи на ці карколомні пірнання, він знову злітає на гребені. Я тримаю стерно обіруч. Непогано було б, думаю собі, бодай трохи поборотися з отією високою хвилею, яка котиться нам назустріч, і повертаю човна так, щоб розітнути її носом. Але роблю це надто швидко й зачерпую бортом чимало води. Речі на дні підпливають — у човні по коліна води. Спересердя я мимоволі повертаю човна боком до хвилі. Цей маневр виявляється дуже небезпечним — човен так нахиляється, що мало не перекидається, і сам виливає майже всю воду.

— Браво! — кричить Клузйо. — Ти, Метелику, своє діло знаєш! Ураз спорожнив човна.

— Сам бачу! — відповідаю я.

Якби ж він знав, що через мою недосвідченість ми щойно мало не пішли на дно! Я вирішую більше не боротися з хвилями, не стежу за курсом, а тільки намагаюся тримати човна якомога рівніше. Здіймаюсь на три чверті хвилі, а далі вільно опускаюсь униз разом з хвилею й знову злітаю вгору з іншою хвилею. Дуже швидко пересвідчуюсь, що зробив дуже важливе відкриття й таким чином на дев’яносто відсотків убезпечив човен від небезпеки. Дощ ущухає, а вітер і далі не стихає, але тепер я можу бачити далеко вперед і назад. Ззаду небо прояснилося, а спереду воно чорне, ми перебуваємо посередині між цими двома крайнощами.

Годині о п’ятій шторм улягається. Знову гріє сонце й віє легенький вітер, а хвмлі вже не такі високі. Ми задоволені й пливемо далі. Матюрет і Клузйо вичерпали каструлями з човна решту води. Дістаємо ковдри й чіпляємо їх на щоглу: на вітрі вони швидко висохнуть. З рису, борошна та олії варимо обід, а тоді випиваємо по два кухлі кави й доброму ковтку рому. Сонце хилиться до обрію, осяваючи всіма барвами голубе небо. Перед нами незабутня картина: багряний обрій, а сонце, опускаючись у море, кидає на білі хмари, що горнуться до хвиль, довгі омахи. Ці омахи посередині сині, далі зелені, а верхівки в них червоні, рожеві або жовті.

До мене прийшов неабиякий спокій, а з ним і відчуття того, що я можу вірити в себе. Я добре вийшов з нелегкого становища, цей короткий шторм став для мене вельми корисним. Я сам дізнався, як у таких випадках треба маневрувати. Отже, я цілком спокійно тепер можу чекати ночі.

— Клузйо, ти бачив, як я вилив воду з човна?

— Друже мій, якби ти цього не зробив, то ще одна хвиля, яка б накрила нас, — і ми на дні. Ти справжній герой!

— Ти навчився цього на флоті? — питає Матюрет.

— Еге ж, бачиш, як корисно послужити у військово-морському флоті!

Шторм, видно, довго кидав нас по морю. Куди занесли наш човен за чотири години ці хвилі? Я беру курс на північний захід, щоб надолужити згаяне. Тільки-но сонце зникає в морі, посилаючи в небо фейєрверк іскор, тепер уже лілових, одразу ж настає ніч.

Ще шість днів ми пливемо без пригод, коли не рахувати невеликих штормів та дощів, які жодного разу не тривали більш як три години. Ранок, десята година. Вітер ані шелесне, стоїть повна тиша. Я сплю години чотири. Коли прокидаюсь, у мене горять губи. Вони пооблуплювалися, ніс також. На руці шкіра облізла живцем. У