Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Так, місіс Бранер мені сказала, — нарешті відповіла дівчина.

Вулф примруживсь і пильно подивився на неї. Світло тут було не таке яскраве, як у кабінеті місіс Бранер, та й очі в міс Дакос були сьогодні стомлені від роботи.

— Мене цікавить усе, пов'язане з Моррісом Елтхаузом, — сказав Вулф. — Ви добре його знали?

— Ні, не дуже, — похитала вона головою.

— Ви жили з ним в одному будинку…

— Так… Але в Нью-Йорку, як ви знаєте, це ще нічого не означає. Я переїхала в той будинок десь рік тому, і коли ми якось зустрілися в під'їзді, то обоє пригадали, що вже бачились — у кабінеті місіс Бранер. Містер Елтхауз був там з отим чоловіком, Оделлом. Після того ми вряди-годи удвох вечеряли — разів зо два на місяць.

— В інтимні взаємини це не переросло?

— Ні. Незалежно від того, що ви називаєте «інтимними взаєминами». Таких взаємин у нас не було.

— Тоді з цим усе ясно, можна перейти до діла. Того вечора у п'ятницю, двадцятого листопада… Ви часом не вечеряли тоді з містером Елтхаузом?

— Ні.

— Але ж вас не було вдома?

— Не було. Я ходила до Нової школи на лекцію.

— Самі?

Сара Дакос усміхнулася:

— Ви схожі на містера Гудвіна — теж намагаєтесь довести, що ви детектив. Так, я ходила сама. Лекція була про фотографію. Я люблю фотографувати.

— Коли ви повернулись додому?

— Незадовго до одинадцятої. Хвилин за десять. Об одинадцятій я хотіла послухати випуск новин.

— А потім? Спробуйте пригадати все якомога точніше.

— Мені особливо нема чого пригадувати. Ввійшла в будинок і піднялася сходами — всього на один поверх — до своєї квартири. Скинула пальто, випила трохи води й почала роздягатись. Коли це чую — по сходах хтось іде. Так наче крадеться. Це мене здивувало. Хто воно там, думаю, так ходить? У нашому будинку всього чотири поверхи, а жінки з четвертого поверху вдома саме не було — поїхала до Флоріди. Я ступила до вікна і трохи його прочинила, щоб тільки вистромити голову. З будинку вийшли троє чоловіків, повернули ліворуч і швидко попростували за ріг. — Міс Дакос розвела руками. — Оце й усе.

— Вони не почули, як ви прочинили вікно? Ніхто з них не озирнувся?

— Ні. Я прочинила вікно ще перше ніж вони вийшли з будинку.

— Вони розмовляли між собою?

— Ні.

— Ви їх розгледіли? Чи хоча б одного з них?

— Ні. Звичайно, ні.

— «Звичайно» зовсім не обов'язкове. Отже, не розгледіли?

— Ні.

— Ви могли б їх упізнати?

— Ні. Я ж бо не бачила їх в обличчя.

— Ви не помітили в них чогось особливого, характерних рис — скажімо, зріст, манера ходити?

— Ну… Ні.

— То не помітили?

— Ні.

— Після цього ви лягли спати?

— Так.

— Ввійшовши до квартири — ще до того, як почули на сходах кроки, — ви не почули якогось грюкоту нагорі, у квартирі містера Елтхауза?

— Я не звернула уваги. Я ходила по квартирі, скидала й ховала пальто, крім того, я відкрутила кран і ждала, поки потече холодна вода. А в його кімнаті на підлозі грубий килим.

— Ви бували в нього?

Міс Дакос кивнула головою.

— Кілька разів. Три чи чотири рази. Перед тим, як іти на вечерю, ми випивали по чарочці.

Дівчина взяла чашку, рука в неї не тремтіла. Я зауважив, що її кава вже, певно, прохолола, і запропонував долити гарячої, але міс Дакос попросила не турбуватись і піднесла до губів чашку. Вулф налив собі кави сам і теж зробив ковток.

— Коли і як, — озвався він, — ви дізналися, що містера Елтхауза вбито?

— Вранці. В суботу я не працюю і встаю пізно. Прийшла Айрін, прибиральниця, і постукала до мене в двері. Це було після дев'ятої.

— То це ви подзвонили в поліцію?

— Так.

— Ви їм сказали, що бачили, як із будинку виходило троє чоловіків?

— Так.

— Ви сказали, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?

— Ні. Це було… Я… Я була ніби шокована. Доти я зроду не бачила покійників, хіба що тільки в труні.

— Коли ви сказали місіс Бранер, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?

Сара замислилась, нерішуче поворушила губами.

— У понеділок.

— Чому ви вирішили, що то співробітники ФБР?

— Вони мали такий. вигляд. Молоді постаті, так би мовити, атлетичні, і те, як вони йшли…

— Ви ж сказали, що не помітили нічого особливого!

— Так, звичайно. Це не було… Особливого я не помітила нічого. — Дівчина прикусила губу. — Я здогадувалася, що ви запитаєте мене про це. Мені здається, я повинна признатися: гадаю, головна причина того, чому я так сказала місіс Бранер, — це те, що я знала про її ставлення до ФБР. Я не раз чула, як вона відгукувалась про ту книжку, і подумала, що їй імпонуватиме… Я хочу сказати, це мало відповідати її ставленню до ФБР. Я розумію, як це звучить, але, сподіваюся, ви не розповісте про це місіс Бранер.

— Я скажу їй тільки те, що буде потрібно для справи. — Вулф узяв чашку, надпив каву, поставив чашку і глянув на мене. — Арчі?

— Всього одне чи двоє невеличких запитань. — Я перевів погляд на Сару Дакос, і вона подивилась на мене. Коли карі очі дивляться просто на вас, вони здаються ще темнішими. — Поліцейські, звісно, цікавились, коли ви бачилися з Елтхаузом востаннє. Коли це було?

— За три дні до… до тієї п'ятниці. У вівторок уранці. Ми випадково зустрілися в під'їзді й побалакали хвилини зо дві. Про те, про се.

— Він розповідав вам, що готує статтю про ФБР?

— Ні. Про свою роботу він ніколи зі мною не розмовляв.

— Коли ви востаннє з ним обідали чи, може, вечеряли?

— Напевно не пам'ятаю. Приблизно за місяць перед тим, як це сталося. Десь у жовтні. Ми разом вечеряли.

— У ресторані?

— Так. В одному недорогому німецькому.

— Ви коли-небудь бачилися з міс Меріан Хінклі?

— Меріан Хінклі? Ні.

— А з чоловіком на ім'я Вінсент Ярмек?

— Ні.

— З Тімоті Квейлом?

— Ні.

— Елтхауз коли-небудь згадував при вас ці імена?

— Не пам'ятаю. Може, й згадував.

Я звів брови і глянув на Вулфа. Він з півхвилини дивився на Сару Дакос, гмукнув і нарешті сказав дівчині, що навряд чи її розповідь нам знадобиться, отож вони, либонь, марно згаяли вечір. Ще не доказав він цих слів, як я встав, узяв її пальто і, коли й вона підвелася, допоміг їй одягтися. Вулф лишився сидіти в кріслі. Він узагалі рідко встає,