Читати книгу - "1793"
- Жанр: 💙 Детективи
- Автор: Ніклас Натт-о-Даг
- 578
- 0
- 25.04.22
Восени 1793 року в загидженому озері Фатбурені, куди вода змиває сміття з усього Седермальму, знаходять спотворений труп. Розслідувати справу таємничого покійника береться Сесіл Вінґе, колишній прокурор, який уже не раз допомагав поліції Стокгольма розкривати злочини. От тільки здоров’я його щодень гіршає, і схоже на те, що справа буде його лебединою піснею. Часу залишається обмаль, а прийдешня зима обіцяє бути найскладнішою за останні десятиліття. Розкриваючи історії чотирьох дійових осіб роману, Ніклас Натт-о-Даґ показує читачеві розкіш і занепад післяґуставіанської доби, торжество плотських бажань і кривавих злочинів, лиха й відчаю — але також і сподівань та прагнення змін, що заклали підвалини сучасного шведського суспільства.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніклас Натт-о-Даґ
1793
Лукавство породжує лукавство, насильство породжує насильство.
Томас Турільд, 1793
Перша частина
Привид Індебету
Осінь 1793 року
Нас тут усіх охопив сильний страх. Тисячами ширяться чутки, одна незбагненніша від іншої. Зрозуміти щось достеменно неможливо, бо кожен оповідач розказує по-своєму, і здається мені, що всі вони — трохи поети. Жорстокість злочину здається надто нечуваною, тож я не уявляю, що про все це думати.
Карл Ґустав Леопольд, 1793
Мікель Кардель бовтається в холодній воді. Правою рукою він тримає за комір Югана Єльма. У бідолахи з рота виступає кривава піна. Його шинель набрякла від крові і солоної води, і коли хвиля вириває товариша з Мікелевої руки, він кричить, але з горла виривається лише стогін. Єльм стрімко падає у глибину. Мікель опускає голову у воду і проводжає тіло поглядом. Його гарячкові думки уявляють щось інше, глибше, приховане від найгострішого зору. Тисячі скалічених моряків наближаються до воріт пекла. Ангел смерті прикриває їх своїми крилами, і щелепи його кістлявого черепа кривляться у глузливій посмішці.
1.
— Агов! Мікелю! Пальте[1]! Прокинься!
Кардель повільно приходив до тями від енергійних штурханів. Одразу прокинувся й біль у колишній лівій руці. На її місці зараз дерев’яна, вирізана з бука. Протез має спеціальну виїмку для кукси, прив’язаний до ліктя ремінцями. Вони боляче врізаються в шкіру. Мав би вже запам’ятати, що протез треба відв’язати чи хоч послабити зав’язки, перш ніж набратися до безпам’яті.
Кардель розплющує очі. Найперше він бачить заляпаний стіл. Доводиться докласти значних зусиль, щоб підняти голову — щока приклеїлася до стільниці. Зрештою йому вдалося випрямитися, але на столі залишилася перука. Вилаявшись, Мікель віддер її, витер брудну щоку й сховав перуку під камзол. Капелюх зім’ятий валяється на підлозі. Абияк Кардель вирівнює головний убір і натягає на голову по самі вуха.
Пам’ять поволі поверталася. Він заснув у трактирі «Гамбург», нажлуктившись по зав’язку. Краєм ока побачив ще кількох таких самих відвідувачів, яких власник підвалу вважав достатньо багатими, щоб не викинути в канаву, а залишити на лавках і під столами, де вони зустрічали ранок, а потім плелися додому слухати докори розлючених дружин. Але це не про Карделя. Він каліка й живе сам, тож увесь час — лише його власний.
— Мікелю, треба йти! Знайшли труп у Фатбурені!
Карделя розбудили двоє малолітніх безхатьків. Обличчя здавалися знайомими, але згадати імен він не міг. За ними стоїть Баґґен, повнотілий кавалер господині пані Норстрем. Червонопикий і заспаний, він став між дітьми й гордістю закладу — колекцією різьблених склянок і келихів, яку завжди тримали замкненою в синій шафі.
У «Гамбургу» дозволяли випити останню чарку засудженим на страту, коли везли їх до Сканстулла на шибеницю. На склянці, з якої пив засуджений, вирізали його ім’я, дату, і замикали трофей у шафі з іншими.
Випити з такої склянки можна будь-кому, але під пильним наглядом і за окрему доплату, розмір якої залежить від слави засудженого. Вважалося, що це приносить удачу. Мікель так і не зрозумів чому.
Кардель протер очі й збагнув, що він досі п’яний. Губи і язик не хотіли слухатися.
— Чого вам у дідька?
Відповіла старшенька, дівчинка. Хлопчик із заячою губою — без сумніву, її брат, надто вже схожі між собою. Малий скривився від Карделевого перегару й заховався за спиною сестри.
— Там труп у воді, просто біля берега.
У її голосі зринали жах і збуджене хвилювання. Кардель відчув, що вени на лобі ось-ось луснуть від спроб хоч якось зібрати докупи свої думки.
— Так а я тут до чого?
— Будь ласка, Мікелю. Там нікого немає, а ми знали, що ти тут.
Кардель потер скроні, марно сподіваючись на полегшення…
Над Седермальмом ледь-ледь сіріло. Нічна пітьма висіла в повітрі, сонце ще не визирнуло над Сіклою і Данвікеном. Спотикаючись, Кардель вибрів з «Гамбургу» і посунув слідом за дітьми порожньою вулицею Борґместареґатан. Він неуважно слухав розповідь про те, як бичок хотів напитися води з Фатбурену і переляканий тікав у Данто.
— Оте вдарилося об його морду й перевернулося…
Ближче до озера тротуар закінчився і почалася багнюка. Востаннє Кардель був на березі Фатбурену доволі давно, але відтоді тут нічого не змінилося. Уже багато років міська влада збиралася очистити берег, побудувати причали й містки, але так нічого з цього й не вийшло. Та й не дивно — і держава, і місто балансували на межі катастрофи. Кому й знати, як не йому — він сам постійно шукав підробітки, брався за будь-яку роботу, адже мізерної платні ні на що не вистачало. Подвір’я навколо озера перетворилися на невеличкі мануфактури. Усі вони викидали свої відходи в озеро, а дерев’яні ящики для сміття були переповнені й на них уже ніхто не звертав уваги. Кардель гучно вилаявся, коли черевик різко поїхав масною багнюкою, і йому довелося несамовито махати здоровою рукою, щоб зберегти рівновагу.
— Ваш бичок, мабуть, злякався своєї дохлої родички. М’ясники, сволота, усе викидають просто у воду. Розбудили мене через гнилу тушу…
— Ми бачили обличчя у воді, людське обличчя.
Хвилі Фатбурену розбивалися об берег, залишаючи після себе жовтувату піну. Діти не збрехали, неподалік від берега у воді справді щось плавало. Перша думка, яка з’явилася у Карделя, — надто маленьке для людського тіла.
— Падаль, як я і казав. Дохла худобина.
Але дівчинка стояла на своєму, та ще й братик кивав на кожне її слово. Зрештою Кардель здався.
— Я п’яний. Зрозуміли? У дим. Як чіп. Згадайте про це, коли вас питатимуть, навіщо ви обманом змусили вартового купатися у Фатбурені і чому таких чортів отримали від нього, коли він знову виліз на берег.
Однією рукою ледве-ледве зняв плащ. З-за пазухи в мокру глину випала перука, про яку він геть забув. Байдуже. Обійшлося це нещастя всього в кілька рунстюкке[2], та і з моди перуки вже виходять. Кардель надягав її лише для солідності, розраховуючи, що ветеранові війни в перуці хтось захоче налити чарочку. Мікель глянув угору. Високо в небі над Орстафіордом догорали останні зорі. Він заплющив очі, щоб зберегти це відчуття краси, і правою ногою ступив у воду.
Одразу майже по коліно вгруз у мульке дно озера. Вода залила чобіт. Намагаючись втриматися на ногах, Кардель ступив уперед. Чобіт залишився в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.