Читати книгу - "Шості двері"

„Я все-таки одружуся з тобою, коли виросту“, — стверджував найперший запис, i Аннi-Марiї довелося досить-таки добре напружити мiзки, щоб згадати, яким вiн був тодi, майже десять рокiв тому. Першi двадцять сторiнок видавалися їй просто смiшними. Вона посмiхалася, читаючи звичайну юнацьку маячню, згадуючи й себе тодiшню, бо хлопець докладно описував, у чому вона була вбрана того чи того дня, що говорила i як дивилася: „Ти сидiла на кухнi. Мама щось говорила тобi про якiсь „дебети“ i „кредити“. Ти кивала головою, але твiй погляд був спрямований за вiкно. Там падав дощ…“

Кiлька останнiх сторiнок стерли посмiшку з її обличчя.

„Я тепер знаю, що вiдчуває людина, всерединi якої оселився божевiльний дзвонар. Вiн розгойдує дзвiн так, що золотий дзенькiт оглушує й заслiплює, а грудна клiтка ось-ось лопне вiд натиску цього важкого дзвону. Це те, що вiдчуваю, дивлячись на тебе… Коли ж не бачу тебе, менi здається, що в мене немає якогось важливого життєвого органа — руки чи ноги. Я слiпну i глухну. I тодi я йду до твого офiсу й чекаю, коли ти з'явишся з дверей. Менi досить просто бачити тебе…“

„Якби ти тiльки знала, яким значним видається для мене життя, якщо в ньому є ти. Я веду з тобою нескiнченнi дiалоги. Я говорю з тобою постiйно, хоч би де був — у метро, в iнститутськiй їдальнi, йдучи вулицею. Ти завжди поруч. I завжди — безмежно далека. Не подумай, що я повний iдiот чи божевiльний. Якби я мiг позбутися тебе, як хворобливої нав'язливої iдеї, — це було б занадто просто. Але ти — не iдея. Менi здається, що ми бачилися з тобою в сотнях iнших життiв, разом пройшли нескiнченно довгий шлях, як у „Докторi Живаго“, як у „Ходiннях по муках“, як у Фолкнера, Достоєвського, Фаулза чи Набокова…“

„Ти знову сидиш на нашiй кухнi, на своєму улюбленому мiсцi — бiля вiкна. Ти говориш iз матiр'ю про розлучення, яке маєш пережити. Я так i знав. Я знав, що ти нiкому не можеш належати! Ти — вiтер, що проходить крiзь пальцi. Смiшно, якщо хтось думає, що може втримати вiтер у стиснутiй долонi. Коли б життя звело нас у якомусь iншому вимiрi, я б нiколи не посмiв видати своє хвилювання чи ревнощi навiть кiнчиками вiй. Менi завжди здавалося — я так вiдчував — твоє життя проходить НАД життям i жодним чином його не стосується. Ти сама якось говорила про це, тiльки iншими словами…“

„Сьогоднi я купив кокс… Це коштувало менi купу бабок, а головне — безлiчi побоювань i дурних запитань, на якi немає вiдповiдi. Знаєш, менi було добре. Менi й тепер добре, тому що ти була зi мною. Я точно знав, що це ти. Можеш менi не вiрити, але я фiзично вiдчував тебе, чув твої слова i… не мiг вiдiрвати голову вiд подушки, тому що знав: тiльки вiдкрию очi — тебе не буде. Як страшно усвiдомлювати, що тебе нiколи не буде в моєму життi. Це несправедливо!“

„Ларику, чому ти мокнеш пiд дощем?“ — запитала ти, зупиняючи машину навпроти булочної, i я збрехав, що вийшов по хлiб. Ти навiть не здивувалася, чому „по хлiб“ треба їздити на протилежний кiнець мiста. Ти пiдвезла мене додому, пiднялася зi мною до матерi… Поки ми їхали, я дивився на твої руки. Вони так владно й упевнено стискали кермо… Ти жодного разу не подивилася на мене, тiльки розпитувала про навчання, ще про якiсь дрiбницi. Це було так боляче…»

«Я все одно колись скажу тобi, що кохаю…»

***

— Дякую, — сказала вона, простягаючи йому блокнот. — Це найкраще, що було в мене за останнi кiлька рокiв.

Вiн вiдхилив її руку:

— Залиш це собi…

— Ларiоне, послухай, ти дуже гарний хлопець…

Вiн знiтився, на його щоках знову проступили червонi плями.

— Будемо вважати, що… менi знову не пощастило, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Знаєш, адже я можу сказати тобi, що прийду… Щоб ти заспокоївся й переконався, що я така сама, як усi. А ти купиш менi велике яблуко чи ще що-небудь… Але потiм, повiр, усе буде не так. Зовсiм не так, як ти хочеш. I це все, зрештою, смiшно…

Вона подивилася на море, у яке знову спускався рiвний червоний диск захiдного сонця.

— Я завжди любитиму тiльки тебе…

— Тобi це лише здається.

Але вона не була впевнена в тому, що має рацiю.

— Хочеш, щоб я поїхав?

— Так. Менi треба побути самiй.

— Гаразд. Я поїду…

***

Вiн справдi поїхав цього ж вечора, й Анна-Марiя зiтхнула з полегшенням. Та все одно вiдпочинок був дещо зiпсованим, тепер її мучили думки про цього хлопчика — як вiн долетiв, що сказала Ада, куди вiн пiде й чим буде займатись увесь цей час? Усе це було так незвично, нiби на неї звалилася нова вiдповiдальнiсть.

…Пiсля снiданку вона вийшла на пляж, i чомусь сьогоднi вiн видався їй особливо пустельним. З репродуктора на березi линула музика. Була субота, й Анна-Марiя посмiхнулася: очевидно, музику тут вмикали у вихiднi, як у добрi старi часи… Вона лягла на гарячий камiнь i заплющила очi. Нiчого не могло бути прекраснiшим — море i саксофон! Море в черговий раз дивувало своєю зовсiм гладенькою, майже скляною поверхнею, пiд якою ворушився дивовижний пiдводний свiт: снували рибки, переповзали з каменя на камiнь блакитнувато-зеленi краби. А сакс награвав призабутi дисидентськi мелодiї, виплеканi джинсовими бороданями в андеграундних комiрках. I тепер усе це так дивовижно i пронизливо поєднується: тепло моря й легкий холодок вiд ностальгiчних мелодiй. Анна-Марiя зрозумiла, що закохалася в цю маленьку гiрську країну, яка всiєю своєю топографiєю нагадує внутрiшнiй рельєф музичної скриньки i пахне також чимось призабутим, як… як та купка дрiбничок у коробцi Ларика.

Цiєї митi вона зрозумiла, що хотiла б залишитися тут назавжди. Оселитися в «старому мiстi» — невеличкому п'ятачку, оточеному фортечними мурами й суцiльно вимощеному жовтою плиткою. Вулицi в ньому були такими вузькими, що їхнi обидва боки можна було з'єднати розмахом рук, та все ж на них тулилося безлiч кав'ярень, антикварних магазинчикiв i музеїв. А на майданi перед ратушею прямо на вулицi стояли столики, пахло прянощами i свiжосмаженою рибою. Над фортечним муром височiли синi гори, в їхнiх ущелинах угадувались обриси руїн середньовiчних фортець,