Читати книгу - "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Млин згорів, а Ісус Христос із Петром пішли далі. Дійшли до тої корчми. Стали коло дверей, і каже Христос:

— Петре, іди до господаря, та най дасть тобі милостиню, дасть щось їсти.

Пішов Петро у корчму.

— Будьте добрі, пане корчмарю, дайте мені їсти, бо я дуже голоден. Я бідний і хворий.

Каже корчмар:

– Іди покачай тоті бочки, та дам тобі їсти.

Він каже:

— Де я можу бочки качати, як я хворий, голоден і не годен ходити?

— Не годен?

Каже корчмар п’яницям:

— Ану дайте йому. Вибийте, та й хай іде.

А п’яницям не треба довго думати, набили Петра і кинули вниз зі сходів. І пішов він голоден. Вийшов на вулицю, а Христос питає:

— Чи накормив тебе наш приятель?

— Він сказав п’яницям, та ще мене вибили.

Каже Христос:

— Позирай, Петре, як корчма горить. Пустий був, пустим і останеться, хто бідного не любить. Та нічого, Петре, уже недалеко той третій приятель, та підемо до того, та він дасть нам, може, їсти.

Прийшли до третього приятеля, що маленьку хижку мав. Стали біля фіртки, а господар вийшов надвір. Та й каже Петро:

— Чоловіче, будьте добрі, прийміть нас на ніч, бо ми не годні йти, ми дуже хворі, хочемо переспати у вас.

А він каже:

— Ходіть, люди, до хижі.

І жона вибігла із хижі. І він узяв єдного попід руку, а жона другого, повели їх до хижі, і наладили їм постіль. А вони кажуть:

— Ми бідні. Маємо струп. Та нам би треба помитися.

Нагріли їм води, помили струп і переоділи їх у друге плаття, дали їсти і поклали їх на постіль спочивати.

Каже Христос:

— Петре, ну як тобі тут любиться?

— Ой, — каже, — тут добре мені любиться, бо ці люди чесні й совісні.

Лягли вони, й той приятель їх питає:

— Що би вам помогло, аби вам ці рани загоїлися? Як вас вилікувати від тих ран?

А Ісус Христос каже:

— Напалити піч і кинути туди вашого хлопчика, аби він згорів там, і тим попелом посипати тоті рани, то вони загояться. Коли буде напалено, я встану і сам вкину його в піч.

Чоловік і жона наклали вогонь і дуже напалили піч. Христос устав і своїми руками кинув хлопчика в піч.

— Пару хвилин, — каже, — най там буде. А тепер одкривайте піч, і берім попіл.

Одкриває господар піч, а там його хлопчик бавиться, красний, як чічка, та й каже:

— Я так змерз.

Позирають господар з жінкою на них, а то такі красні люди, і все тіло на них чисте. Дивляться вони, а то Христос і Петро. І тоді вони їх пізнали. Устали Христос з Петром, і каже Христос:

— Жоно, я би вас просив, аби ваш чоловік провів нас на вулицю.

Вона з радістю пустила свого чоловіка провести їх на вулицю. Пішли вони, Христос поблагословив тоту хижу і зробив золоту драбину до неба. А господар дуже просився, що хоче на небо на оден день, і взяли вони його. Він був там оден день, і йому там дуже полюбилося. Христос каже йому:

– Іди вже додому.

– Іще хоч оден день хочу побути тут, — каже він.

– Іди, бо пізно тобі буде.

Зліз він по тій драбині додому, дивиться, біля його хати старенький дідо сидить, і хата вже не тота. Питає він того діда:

— Діду, хто тут жиє?

Дідо сказав, хто жиє.

— А хто тут раніше жив?

— Я, — сказав дідо. — Я свого тата не тямлю, бо я малий хлопчик був. Мамка моя розказувала, що двоє людей взяли мого тата, аби їх провів на вулицю. І мама вже його більше не виділа. Мама померла і мої вже, — каже, — діти повмирали.

А він питає:

— А кілько вам років?

— Мені вже, — каже, — сто двадцять років.

Він розповів свому старому синові, як він був у Царстві Божому і як йому там добре було. І признали вони, що то батько, а то син. Обнялися й поцілувалися і зразу повмирали, й розсипалися на порох.

Заєць без печінки

Була дичка, на тій дичці сиділа баба, держала на пупі книжку, з тої книжки починається казка.

Був чоловік, мав одного сина. А син удався такий тяжкий, лінивий, по-нашому сказати. Отець його тримав, доки жив та й доки мама жила. А далі старі заслабли, померли, остається він сам. Остався сам і дався у мандрівку. А то така була мандрівка, що ходив по світі з казанком на боку, де що дістав, то зварив. Де що дали, то з’їв.

І так він мандрував, і домандрувався, що вже важко було йти, бо дуже голоден був. І стрітився він з чоловіком.

— Добрий день, чоловіче!

— Добрий день. Ти, — каже, — що за оден?

— Я мандрівник.

А той каже:

– І я мандрівник.

А то був сам Ісус Христос, Син Божий. Каже мандрівник, що в нього на боці казанок:

— Брате, чи не маєш щось їсти, бо я дуже голоден?

Каже йому Божий Син:

— Не маю я їсти нічого, але скоро будемо їсти.

А мандрівник не знає, що будуть їсти. І пішли вони оба далі. Цей, що в нього казанок, звідає:

— Так що будемо їсти?

— Слухай, ми підемо по цій дорозі, перейдемо річку, а за річкою буде поле із пшеницею, а в тій пшениці піймаємо зайця.

А цей махнув рукою та й думає: «Коли то ще буде? То ж треба ще йти через річку, а далі полем. Та і як зайця в пшениці зловити?»

А Ісус Христос каже:

— Зловимо.

Пройшли вони по дорозі, перейшли річку і йдуть далі. Каже Ісус мандрівникові:

— Ти, брате, будеш туй, а я піду тим боком та нажену зайця. Коли він прибіжить до тебе, то ти й зловиш.

Цей каже:

— Добре.

А Ісус пішов другою стороною поля і нагнав йому зайця просто помежи ноги. І він зловив зайця за вуха.

— Чи зловив, брате?

— Зловив.

— Я, — каже Ісус, — дуже стомлений, то я буду спати. А ти зайця обдери, наклади огонь і пристав варити м’ясо. Усе м’ясо буде твоє, а мені лишиш печінку, оту білу м’якеньку.

І ліг Божий Син спати, а цей наскоро обдер зайця, обчистив, наклав огень, поклав у казанок м’ясо, приставив, і воно вариться. А він такий голоден. М’ясо було ще сире, а печінка скоро вварилася, вже м’яка, і він її посолив та й з’їв.