Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

мене з віком, мені знову передається моя снага - від тебе, хоч ти вже і не настільки молодший. Але я ще й у дійсності хочу відчувати радість. Вона, щоправда, напливає на нас від тих, кого любимо, навіть за їхньої відсутності, вона навідує нас, та радість, радше - легка її тінь. Бачити, бути обіч, розмовляти - лише в тому є щось від живої насолоди(1). А ще коли бачиш не тільки того, кого б хотів бачити, але й саме такого, яким хотів би його бачити. Зроби ж мені великий дарунок - подаруй самого себе! А щоб не баритися, думай над тим, що ти - смертна людина, а я - людина стара. Поспішай до мене, але до себе - насамперед! Удосконалюйся, але найперше дбай про те, аби ти був у злагоді з самим собою. Кожен раз, коли схочеш пересвідчитися, чи вже чогось осягнув, задумайся над тим, чи нині бажаєш того самого, чого й учора бажав. Переміна бажань - ознака пливкої душі, яка з'являється то тут, то там,- куди вітер подме. Не блукає лиш те, що на стійкій засаді. Такою перевагою втішається хіба мудрець або в якійсь мірі той, кому вже не так далеко до тієї досконалої мудрості. Яка тут різниця? - Той другий, хоч і не змінює місця, все ж похитується, мов на хвилі, перебуває в русі; перший - навіть не похитується.

Бувай здоров!

ЛИСТ XXXVI

Сенека вітає свого Луцілія!

Порадь своєму другові, щоб він усією душею зневажив тих, хто йому дорікає: от, мовляв, замість почесної посади обрав затінок і дозвілля, над усе поцінував спокій, хоч міг уже бути на вищому становищі. Вони, ті осудливі добродії, щоденно бачитимуть докази того, що він таки не знехтував своїм добром. Адже ті, кому заздрять, не стоять на місці: того виштовхнули, той - летить сторч головою. Щастя - неспокійна річ: воно само себе діймає турботами; як не тим, то цим висушує мозок. Гостряком понукає кожного бігти за чимсь навздогін: одних - за владою, інших - за розкішшю; тих надимає, цих - розніжує, всіх же, врешті, кладе на лопатки.- «Але ж дехто непогано переносить його».- Авжеж. Як, наприклад, чарку. Не дай себе переконати, що щасливим є той, кого облягають юрбою: до нього збігаються, як до ставка,- аби зачерпнути, аби скаламутити.- «Моєму другові дорікають легковажністю, лінивством».- Хіба не знаєш, що дехто говорить усе навпаки, надаючи словам протилежного змісту? Багатьох, приміром, називали щасливими. І що з того? Були вони такими? Не дбаймо й про те, що декому він видається надто суворим, непривітним. Арістон(1) казав, що йому більше до вподоби юнак похмурий, ніж веселун, улюбленець юрби. Молоде вино, котре терпкувате, щипке, згодом стає добрим вином, а те, що подобається на смак іще в бочці, з часом хіба що псується. Отож хай називають твого друга понурим, хай вважають його ворогом своєму ж успіхові: згодом та його понурість піде йому на добро, тільки б не перестав плекати чесноту, тільки б і далі вбирав у себе вільні науки - не ті, якими достатньо лиш окропитися, а ті, що ними наскрізь повинна перейнятись душа. Саме тепер йому пора вчитися.- «Як це? Хіба є такий час, коли не треба вчитися?» - Звичайно, нема. Але якщо в будь-якому віці похвальним є віддаватись науці, то не в будь-якому віці годиться записуватися в учні. Ганебне й смішне видовище - старець за букварем! В зеленому віці треба набувати, у сивому - користуватись набутим.

Допомігши твоєму другові сягнути досконалості, ти й собі зробиш найкращу послугу. Недарма кажуть, що лише тих добродіянь треба шукати, лиш на такі спромагатися (вони, без сумніву,- найвищої якості), що їх не тільки отримувати, а й робити корисно. Втім, твій друг уже не вільний у своїх діях: він зв'язав себе словом. Менша ганьба обманути вірителя, ніж добру надію. Купцеві, аби сплатити борг, потрібне щасливе плавання, рільникові - родючість землі, яку він обробляє, та прихильність неба; а йому, щоб вернути належне, потрібна лиш одна добра воля. Фортуна не владна над звичаями людини. Нехай він укладає їх так, щоб душа у найвищому спокої могла сягнути досконалості,- коли, не відчуваючи ні набутків, ані втрат, незалежно від ходу подій та обставин, вона залишається у незмінному своєму стані: хоч би скільки нагромадилось того, що прийнято вважати благами, вона над усім височітиме; скільки б того не убуло, хай навіть усе б забрав випадок,- вона не зубожіє. Якщо б він народився у Парфії, то з дитинства б натягував лук, коли б у Германії,- то ще хлоп'ям потрясав би тонким списом у правиці, а коли б жив за наших пращурів, то вчився б верхової їзди та близького бою з ворогом. Такі заняття приписує і зобов'язує до них прийняте в того чи іншого народу виховання.

Про що ж повинен думати твій друг? А про те, що протистоїть будь-якій зброї, будь-якому ворогові,- про зневагу до смерті. Ну, а вона - тут ніхто не засумнівається - має в собі щось таке, що жахає нам душу, бо людині від природи притаманна любов до себе самої. Не було б ніякої потреби вигострювати свою мужність, готуватися до смерті, коли б до неї ми йшли самохіттю, як пориваємось, навіть не усвідомлюючи того, до самозбереження. Ніхто ж не підготовляє себе до того, щоб, не втрачаючи рівноваги духу, лежати на встеленому трояндовими пелюстками ліжку. Гартуються для того, щоб не зрадити вірності під муками, щоб у разі необхідності простояти на сторожі перед оборонним насипом, іноді й пораненим, всю ніч, не спираючись навіть на спис, бо досить відчути хоч якусь опору - тут же вповзає у вічі сон. Смерть не заподіює жодного лиха. Інакше б мусив бути хоч хто-небудь, хто б відчував те лихо. А коли так уже прагнеш продовжити свій вік, то подумай ось про що: ні одна з речей, що зникає з нашого зору, аби зануритись у лоно природи, звідкіля все випірнуло й куди ось-ось має пірнути знову, ні одна з тих речей не знищується - все лиш перестає існувати, але не гине. Смерть, якої так жахаємось, якої сахаємось, лише перериває життя, але не вириває його з коренем. І настане днина, що вихлюпне нас до сонячного світла, днина, від якої чимало б відмовилось, коли б разом із життям вона не приносила й забуття про життя