Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Чарівні створіння 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівні створіння"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чарівні створіння" автора Камі Гарсія. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 124
Перейти на сторінку:
спектакль? Ліна зразу ж провела мене до дверей, ніби вона сама боялася вскочити у халепу через найменшу затримку. Однак коли ми перетинали передпокій, я помітив те, чого не бачив раніше.

Медальйон. На шиї намальованої жінки з приголомшливими золотавими очима висів медальйон. Я ухопив Ліну за руку. Вона застигла, побачивши те, що і я.

«Його тут раніше не було».

«Кого?»

«Цей портрет висить тут усе життя. Я тисячу разів повз нього проходила. На ній ніколи не було медальйона».

15. IX

Розвилка

Дорогою додому ми майже не розмовляли. Я не знав, що сказати, а Ліна мовчки дякувала мені за відсутність запитань. Я був за кермом катафалка, і добре, що вона дозволила мені керувати: я мав заспокоїтися і розвіятися. Свою вулицю я вже минув, але повертати і не збирався: додому все одно ще було зарано. Я не міг збагнути, що відбувається з Ліною, з її дядьком та з усім їхнім будником. І вона мала мені це пояснити.

— Ти проїхав, — уперше, відколи ми виїхали з маєтку, заговорила Ліна.

— Знаю.

— Ти, як і всі, гадаєш, що дядько божевільний. То скажи це. Скажи, який він, цей старий Рейвенвуд, — уїдливо мовила вона. — Мені час додому.

Я мовчки об’їхав пам’ятник генералу армії Конфедерації Джубалу Ерлі, що височів на клаптику пожухлої трави, — чи не єдину пам’ятку Гатліна, зазначену в путівниках. Генерал, як і в роки Громадянської війни, боронив свою землю, але ця відданість тепер здавалася мені непотрібною. Все змінилось і змінювалося далі. Я був іншим — від того, що побачив небачене, відчув невідчутне і зробив те, що не зробив би ще й тиждень тому. І через це мені здавалося, що генерал став іншим теж.

Я звернув на вулицю Голубину і припаркував катафалк на узбіччі, саме під табличкою з написом «Ласкаво просимо до Гатліна — батьківщини унікальних плантацій Півдня і найсмачнішого в світі маслинкового пирога». Не знаю, як щодо пирога, але про плантації вони написали правду.

— Що ти робиш?

— Маємо поговорити, — заглушив я мотор.

— Жодних тет-а-тетів на узбіччі.

Це був жарт, але Лінин голос видавав занепокоєння.

— Розповідай.

— Що саме?

— Жартуєш? — я ледь стримувався, щоб не перейти на крик.

Ліна ухопилася за намисто, прокручуючи на ньому металеве кільце з бляшанки з-під содової.

— Не знаю, що ти хочеш від мене почути.

— Може, поясниш, що там у вас вдома відбувалося?

Вона дивилася у вікно, в цілковиту ніч.

— Він розізлився, а як злиться — часом утрачає над собою контроль.

— Утрачає контроль? Тобто це звичайна річ, що кімнатою літають вази, а свічки запалюються самі по собі?

— Ітане, пробач, — стиха мовила Ліна.

Однак я не міг мовчати. Що більше вона уникала моїх питань, то більше мене це дратувало.

— Не треба вибачатися. Ліпше кажи, як є.

— Що саме?

— Що відбувається з твоїм дядьком? З його дивним будинком? Як він усе перемінив за лічені дні? Як на столі з’являлася і зникала їжа? Що це за розмови про чужу територію і неможливість тебе вберегти? Вибери будь-яке запитання.

— Я не можу про це говорити, — похитала вона головою, — а ти все одно не зрозумієш.

— То дай мені хоч спробувати!

— Ми відрізняємося від інших. І повір мені, ти цього не збагнеш.

— Тобто?

— Ітане, прийми це як є. Ти кажеш, що не такий, як вони, але насправді такий самісінький. Ти не проти, що я не така, але наскільки? Зовсім трішки.

— Знаєш що? Ти така ж божевільна, як і твій дядько.

— Ти прийшов до мене без запрошення, а тепер виказуєш мені за те, що побачив?

Я не відповів. За вікном було темно, і в моїй голові теж.

— А ще ти злишся, бо тобі страшно. Ви всі боїтеся. В глибині душі всі ви однакові, — Ліна говорила втомлено, ніби їй уже не ставало сил боротись.

— Ні, — сказав я, глянувши на неї. — Боїшся ти.

— Так, — гірко засміялася вона. — Я боюсь такого, чого ти навіть не можеш уявити.

— Ти боїшся мені довіритися.

Вона мовчала.

— Ти боїшся зблизитися бодай з кимсь настільки, щоб помічати, є людина в школі чи ні.

Ліна провела пальцем по запітнілому склу і намалювала щось схоже на зиґзаґ.

— Ти боїшся довести щось до кінця і побачити результат.

Зиґзаґ перетворився на блискавку.

— Ти не звідси. Твоя правда: ти відрізняєшся від нас ого-го наскільки.

Вона досі дивилася у вікно, у пустку, бо вгледіти щось у темряві було неможливо. Зате я бачив її. Я бачив усе, що було потрібно.

— Ти надзвичайно, абсолютно, неймовірно, більш ніж можливо, нереально інша, — торкнувся я її руки кінчиками пальців, і мене знову пройняло теплим електричним струмом. — Я знаю це, бо глибоко всередині — такий самий. Тож скажи мені, будь ласка, чим ти відрізняєшся?

— Я не хочу розповідати.

Її щокою покотилася сльоза, і я підхопив її пальцем.

— Чому?

— Тому що це мій останній шанс стати нормальною. Хай навіть тут, у Гатліні. Тому що ти мій єдиний друг. Тому що, коли я розповім тобі все, ти не повіриш… або ще гірше — повіриш, — Ліна зазирнула мені в очі. — В будь-якому разі, ти вже ніколи не захочеш зі мною розмовляти.

У вікно постукали, і ми аж підскочили від такої несподіванки. Крізь темряву й дощ блимав ліхтарик, і я опустив скло, промовляючи про себе не надто ввічливі слова.

— Що, дітки, додому ніяк не втрапите? — у вікно до нас шкірився Товстун, такий задоволений, наче щойно знайшов на дорозі дві смачнючі булки.

— Ні, сер. Саме їдемо додому.

— Це ж не ваша машина, містере Вейт.

— Так, сер.

Він перевів ліхтарик на Ліну, помовчав деякий час і додав:

— То їдьте додому. Не змушуйте Амму чекати.

— Так, сер, — я провернув ключ запалювання і глянув у дзеркало: позаду нас, на передньому сидінні Товстунової машини хихотіла його дівчина Аманда.

* * *

Я вийшов з авто, і за кермо пересіла Ліна. Я бачив її крізь водійське вікно. Не глушачи мотору, вона стояла перед моїм будинком.

— До завтра.

— Авжеж.

Однак я знав, що завтра ми не побачимося. Варто їй лишень доїхати до кінця моєї вулиці — і все; це як розвилка між Гатліном і Рейвенвудом, на ній можна обрати лише один шлях. Якщо ця вулиця не для неї — вона зверне в іншому напрямку, так само як того ранку, коли я вперше побачив Рейвенвудівський катафалк.

Вона зверне, якщо обере не мене.

Двома дорогами не проїдеш. Коли виїжджаєш на

1 ... 29 30 31 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівні створіння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівні створіння"