Читати книгу - "Чарівні створіння"

Вона обрала не мене.

* * *

Я лежав у ліжку обличчям до вікна. Просто на мене лилося місячне сяйво. Це страшенно мене дратувало, бо я хотів заснути, хотів, щоб закінчився цей день, а місяць лишень відганяв сон.

«Ітане», — почувся ледь вловимий голос.

Я глянув у вікно — ні, воно зачинене, я перевіряв.

«Ітане. Виходь».

Я заплющив очі. На вікні заторохкотіла клямка.

«Впусти мене».

Віконниці відчинилися нарозхрист, нібито їх рвонув вітер, хоча, звісно ж, надворі було цілковите затишшя.

Я підвівся з ліжка і визирнув з вікна.

На газоні перед будинком у самісінькій піжамі стояла Ліна. Уявляю, які б плітки почали розводити сусіди. Уявляю, який в Амми був би шок.

— Або ти виходиш або я заходжу до тебе.

Так, а після шоку був би ще й серцевий напад.

* * *

Ми сиділи на сходах перед будинком. Я одягнув джинси, бо в піжамі не сплю, а якби Амма побачила, що я вийшов до дівчини у самому спідньому, то прибила б і до ранку вже й закопала на газоні у дворі.

Ліна зіперлася на східці, роздивляючись облуплену білу фарбу на ґанку. Місяць світив на її фіолетово-зелену піжаму з китайськими візерунками.

— Я мало не розвернулася в кінці вулиці, але стало так страшно! А коли приїхала додому, мені стало страшно, що я цього не зробила, — Ліна поглянула на лаковані нігті на ногах, а це означало, що вона збиралася сказати щось важливе. — Не знаю… не знаю, як би… Мені ще ніколи не доводилося про це розповідати. Тому хтозна, що з цього вийде.

Я розчесав пальцями скуйовджене волосся.

— Кажи, як є. Я знаю, що таке божевільна сімейка.

— Ти тільки так думаєш. Але нічого не знаєш.

Ліна глибоко вдихнула. Їй було важко говорити, і я бачив, що вона силкується добрати слова.

— Усі в моїй родині, та і я теж, мають надзвичайні здібності. Ми вміємо те, що не до снаги звичайним людям. Ми такими народилися, і нічого не поробиш. Які вже є.

Минуло кілька секунд, поки я зрозумів, про що вона, чи принаймні вирішив, що розумію, про що це вона.

Чари.

Ну де ж Амма, коли вона мені так потрібна?

Мені було страшнувато запитати, але я мав це зробити.

— То хто ж ви? Хто?

Запитання здавалося божевільним, і я ледь спромігся його вимовити.

— Чародії, — тихо мовила Ліна.

— Чародії?

Вона кивнула.

— Типу… чаклуни?

Вона кивнула знов.

Я витріщився на неї. Може, у неї точно не всі вдома?

— Типу… відьмаки?

— Ітане, не сміши.

Я полегшено видихнув. Ну звісно, я бовдур. І що я тільки думав?

— Яке дурне слово! Як «крутелик» чи «ботан». Тупий стереотип.

Від нашої розмови у мене похололо в животі. З одного боку, мені кортіло кинутися до дверей, замкнутися в будинку на всі замки і заховатися під ліжком, а з іншого, і то дужче, кортіло залишитися тут. Хіба ж я не знав, що вона не така, як усі? Можливо, я не міг описати це словами, але ж усвідомлював, що справа не лише в її старих кедах і дрібничках на шиї. Ким іще могла бути людина, здатна викликати зливи, розмовляти зі мною на відстані, спрямовувати хмари і відчиняти віконниці, не сходячи з газону?

— А кращого слова немає?

— Немає одного слова, щоб пасувало до всіх у нашій родині. А у вас хіба є?

Я хотів зняти напругу, переконати себе в тому, що Ліна — звичайна дівчина, що все гаразд.

— Є. У нас усі психи.

— А ми — чародії, це широке поняття. Але у кожного з нас свій дар. Ну, як у звичайних людей: одні розумні, інші багаті, хтось пишається красою, а хтось — здоров’ям.

У мене на язиці вже крутилося наступне питання, але я його проковтнув. Я знав, що Ліна спроможна самою лише силою думки розтрощити вікно. Дізнаватися про інші її здібності я ще не був готовий.

У будь-якому разі, зараз складалося враження, що ми говоримо про чергову божевільну сімейку з Півдня. Ну, чим Рейвенвуди не Сестри Мерсі, Пруденс і Грейс? Такі самі старожили Гатліна, як й інші мешканці міста, то чому б їм не схибнутися так само, як і решті? Принаймні так я намагався все собі пояснити.

Ліна розцінила моє мовчання як поганий знак.

— Я знала, що не слід тобі про це розповідати, казала, щоб ти тримався подалі. А тепер ти подумаєш, що у мене не всі вдома.

— Я думаю, у тебе талант.

— Ти думаєш, що у мене дивний будинок. Ти ж сам казав.

— Ну ви… багато що в ньому змінили…

Я сподівався, що зможу тримати себе в руках. Сподівався, що вона усміхнеться. Я усвідомлював, чого їй коштувало розповісти мені правду, і тиснути на неї я не міг. Тож, обернувшись, я показав їй на тьмяне світло, що пробивалося крізь дерев’яні віконниці над кущами азалії.

— Бачиш оте вікно? Це батьків кабінет. Відколи померла мама, він працює ночами й спить удень. А мені досі й сторінки не показав.

— Романтика, — тихо мовила Ліна.

— Ні, дурня. Але ніхто про це не говорить, бо немає кому вже про це говорити. Хіба що Аммі, яка ховає у мене в кімнаті амулети і сварить мене за те, що я приношу додому старі прикраси.

Ліна майже-майже усміхнулася.

— То, може, й у тебе не всі вдома?

— Ну, в нас обох. У тебе зникають кімнати — у мене люди. У тебе — дядько відлюдько і дивак, у мене — тато. Тож не знаю, чи велика між нами відмінність.

— Це сприйняти як комплімент? — полегшено усміхнулася Ліна.

— Атож.

Я дивився на неї у місячному сяйві, а вона усміхалася. Цього разу по-справжньому. У ній було щось особливе, і раптом я уявив, як нахиляюся трішки і цілую її… Водномить я відсахнувся і пересів на сходинку вище.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд. Просто втомився.

Хоча насправді втоми як не було.

* * *

Ми просиділи на ґанку сам не знаю скільки. Отак сиділи і розмовляли. Я ліг на сходинку вище, вона — на сходинку нижче. Ми дивилися на темне нічне небо, і на темне ранкове, аж доки не прокинулися птахи.

Коли Ліна поїхала, сходило сонце. За катафалком біг підтюпцем Мовчун Редлі, але у тому темпі, в якому