Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— Гай-гай. — відказав папа. — Наш знаменитий П’єтро Кукан да Кукан пристав до тих пришелепуватих мудрагелів, котрі з поважною міною доводять, ніби неможливо, щоб птах літав, бо сили його крил замало, щоб підняти його вагу, і стоять на своєму, незважаючи на те, що птах не визнає їхніх тверджень і літає. Отак і пан П’єтро Кукан да Кукан заявляє, ніби ця війна не може скінчитись, бо нема чим заплатити солдатам і не можна відпустити їх додому, бо їхні домівки спалені й зрівняні з землею. Не так, не так, друже мій. Людина — створіння підле й хиже, але завдяки провидінню господньому ці якості в ній обмежені. Людина може запаскудити ставок, але не може запаскудити моря. Хоч скільки влийте в нього нечистот, воно зостанеться чисте. Людина може просмердіти повітря в своїй оселі, але не зуміє просмердіти повітря на всій землі. Напустіть у небо хоч скільки диму, дмухне вітер — і диму нема. Людина може розпалити війну, але не може зробити так, щоб війна тривала вічно. Так, так, і ця війна колись скінчиться, і навіть більше, настануть часи, коли старих вояків, що оповідатимуть про її страхіття, як то люблять старі вояки, люди сахатимуться, а молодь з них глузуватиме, як із нудних балакунів. Але годі теревенів. Я вас розшукував кілька років, бо все про вас знаю і ви мені потрібні; тож коли нарешті розшукав, я вас просто так не відпущу. Йдіть до мене на службу.

— Я ж служу в герцога Тосканського, — нагадав Петр.

— Герцог Тосканський без вас обійдеться. Він навіть не знає, що ви за людина. Ваші сили шкода марнувати в його особистій варті. Я маю для вас поважне діло.

— Чи смію спитати, яке?

— Питайте. Але насамперед скажіть, як ви ставитесь до цісарського генералісимуса, Альбрехта фон Вальдштейна.

— Хоч я з пошаною і вдячністю взяв до відома заперечення вашої святості, — відповів Петр, — але не можу зректися свого твердження, що ця війна — хронічна хвороба. Так ось, мій негідний земляк Альбрехт фон Вальдштейн зі своєю чудовною військовою кар’єрою — один із симптомів цієї хвороби.

— Вальдштейн це не симптом; Вальдштейн — конкретна особа, яка відіграє в цій війні конкретну роль, і багато залежить від того, чи він її дограє і як дограє. Альбрехт фон Вальдштейн — людина надзвичайно здібна й кмітлива, і єдина його вада — те, що він стоїть з неправильного боку барикади.

— В цій війні я не бачу правильного боку барикади, — заперечив Петр.

— І я не бачу, — погодився папа. — Але я знаю, який бік явно й бёзперечно неправильний: це той, з котрого стоїть Габсбург. А Вальдштейн організував Габсбургові величезну армію і виграє для нього бої. Вальдштейн — рушій цієї війни. Нагадаю вам між іншим, що це він зрадив ваш народ і він-таки власного рукою заколов вашого полковника, коли той відмовився виконати його підлий наказ і перевести своїх солдатів на бік ворога. І він-таки вкрав скарбницю моравських станів і, як цуцик, приніс її до ніг цісареві у Відень. Сьогодні ці подробиці вже мало важать з погляду світової політики, але гадаю, що особисто для вас вони навіть вельми важливі й не дуже симпатичні. То скажіть мені, мій good-lооkіng, ви б не мали охоти обламати роги Вальдштейнові?

Папа задоволено відзначив, що Петр від цих слів густо почервонів.

— Охоти б не забракло, ваша святосте. Охота знайшлась би. Але я не вважаю це діло здійсненним.

— А чому? Скільки я про вас чув, ви не вмієте не лише брехати, а й вимовляти слово «неможливо».

— Я справді колись не знав цього слова, — погодився Петр, — але нині я його вже знаю. Життя навчило мене, що це уявлення відповідає чомусь аж страх реальному. Отож, щодо Вальдштейна, то я вважаю його становище непохитним. Очікується вторгнення шведів. Цісар заборгував Вальдштейнові величезні гроші.

І добре знає, що без Вальдштейна армія розсиплеться, а він стане безсилою маріонеткою в руках своїх союзників, передусім Максиміліана Баварського.

— Іншими словами, — підхопив папа, — Вальдштейн піднісся так високо, що має дуже скоро впасти, бо чим більші його успіхи, тим більша буде й зненависть до нього. Скільки я знаю, ви на собі пересвідчились у слушності цього парадоксу, бувши першим міністром турецького султана. Та годі слів. Те, що я вам зараз відкрию, таке дражливе, таке конфіденційне, що його не повинен почути жоден з благочестивих службовців священної курії — вони ж, як у нас заведено, тепер підслухують під дверима. Це таємниця така велика, що я не насмілюся сказати її вам навіть пошепки, бо, може, в котрогось із тих благочестивих мужів, які нас підслухують, такий тонкий слух, що він усе ж розчує дещо, або такий гострий зір, що він, дивлячись на мене крізь дірку для ключа, вгадає мої слова з руху губів. Тому я напишу вам усе.

І папа сів до високого стола й почав швидко — бо він усе робив швидко — писати великим розмашистим письмом.

— Це справді top-secret, — сказав він, дописавши, й полоскотав борідкою пера ліве вухо. — Таке суворо таємне, що, власне, ви мали б спалити записку, ще й не прочитавши її. Та оскільки це нічого б не дало, я мушу покластись на те, що ви не розляпаєте таємниці, й погодитися, щоб ви спалили її, прочитавши. Кінець кінцем, навіть як і розляпаєте, нічого не станеться, бо ви людина така незначна, що ніхто не повірить, ніби такі відомості — і які відомості! — ви здобули з надійного — та ще якого надійного! — джерела, а не вигадали сп’яну. Отож зараз ви станете