Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

— Ні, ніколи.

— Попри те, що ви прочитали про післяпологовий психоз в Інтернеті?

Отже, вони порпалися в його комп’ютері. Вони бачили, що він переглядав, ті історії про жінок, які вбили своїх дітей. Марко відчуває, як піт маленькими краплями проступає в нього на лобі.

— Ні, я ж вам про це розповідав… Коли Анні поставили діагноз, я хотів більше дізнатися про це, тож я шукав статті про післяпологову депресію. Ви знаєте, як воно в Інтернеті, одна стаття посилається на іншу, і так далі. А ти йдеш за посиланнями. Мені просто було цікаво. Я читав ті історії про жінок, які збожеволіли та вбили дітей, не тому, що думав, мовляв, Анна теж може це зробити. І близько ні.

Ресбак уважно дивиться на нього й мовчить.

— Слухайте, — каже Марко, — ну якби я думав, що Анна може нашкодити дитині, хіба я допустив би, щоб вона лишалася з нею сама цілий день, ну правда?

— Я не знаю. Допустили б? — Виклик кинуто. Ресбак дивиться на нього, вичікуючи.

Марко теж дивиться на Ресбака.

— Ви збираєтеся висунути нам звинувачення? — запитує він.

— Ні, не зараз, — каже детектив. — Ви можете йти.

Марко повільно встає, відсуваючи стілець назад. Він хоче вибігти звідси як навіжений, але він не поспішатиме, він вдаватиме, ніби контролює ситуацію, навіть якщо це й не так.

— Останній момент, — каже Ресбак. — Чи знаєте ви когось, у кого є електромобіль чи гібрид?

Марко замислюється:

— Не думаю.

— Це все, — каже Ресбак, встаючи зі стільця. — Дякую, що прийшли.

Маркові хочеться проревіти просто в пику Ресбаку: «Чому б тобі не зайнятися своєю клятою роботою й не знайти нашу дитину?» Але натомість він великими, зашвидкими кроками виходить із кімнати. За дверима він розуміє, що не знає, де Анна. Він не може піти без неї. Ресбак підходить з-за спини.

— Можете почекати на дружину, ми недовго, — каже він, іде по коридору й прочиняє двері в іншу кімнату, де, як гадає Марко, Анна чекає своєї черги.

Анна сидить у холодній допитній кімнаті й тремтить. На ній лише джинси й тонка футболка. Кондиціонер працює з надмірною потужністю. Жінка у поліцейській формі стоїть біля дверей, завбачливо спостерігаючи за нею. Анні сказали, що вона знаходиться тут добровільно, що може піти будь-якої миті, але вона почувається ув’язненою.

Анна думає про те, що відбувається в іншій кімнаті, де допитують Марко. Їх навмисно розлучили. Від цього вона нервує й почувається невпевненою в собі. Поліція, вочевидь, підозрює їх. Вони намагаються нацькувати Марко й Анну одне на одного.

Анна хоче підготуватися до того, що станеться, але вона не знає, як.

Вона розмірковує над тим, що їм варто сказати про потребу поговорити з адвокатом, але вона боїться, що через це видаватиметься винною. Її батьки могли б дозволити собі найняти для неї найкращого адвоката з кримінальних справ у місті, але вона боїться їх просити. Що вони подумають, коли вона попросить адвоката? А як щодо Марко? Їм потрібні окремі адвокати? Її це бісить, тому що вона знає, що вони не чіпали своєї дитини, — поліція марнує час. І поки вони це роблять, Кора десь там, налякана, не доглянута або — Анна відчуває, що її зараз знудить.

Щоб не зблювати, вона думає про Марко. Але потім знову бачить цю картину: він цілує Синтію, його руки в неї на талії, торкаються її тіла, бажанішого, ніж тіло Анни. Вона вмовляє себе, що він був п’яний, що, можливо, саме Синтія почала приставати до нього, як він і сказав, а не навпаки. Вона бачила, як Синтія цілий вечір до нього чіплялася. Втім, вийшов же Марко з нею покурити. Він настільки ж винний. Вони обидва заперечують те, що в них роман, але вона не знає, кому вірити. Двері відчиняються, від чого вона підстрибує на стільці. Заходить детектив Ресбак, а за ним — Дженнінґз.

— Де Марко? — питає Анна, і голос її тремтить.

— Чекає на вас у фойє, — відповідає Ресбак, стримано посміхнувшись. — Ми недовго, — майже лагідно каже він. — Заспокойтеся, будь ласка.

Вона слабко посміхається у відповідь.

Ресбак вказує на камеру на стелі:

— Ми будемо записувати допит на відео.

Анна зиркає на камеру, спантеличена.

— Ми робитимемо це на камеру? — перепитує. Вона знервовано дивиться на двох детективів.

— Ми записуємо усі допити, — каже їй Ресбак. — Це для захисту всіх сторін.

Анна смикає своє волосся, намагається випростатися на стільці. Жінка-поліцейський лишається біля дверей, ніби вони бояться, що вона втече.

— Вам щось принести? — питає Ресбак. — Кави? Води?

— Ні, дякую.

Ресбак починає допит:

— Що ж, почнімо. Будь ласка, назвіть ваше ім’я та сьогоднішню дату. — Детектив крок за кроком проводить її через події тієї ночі, коли дитина зникла. — Коли ви побачили, що в ліжечку її немає, що ви зробили? — питає Ресбак. Голос у нього добрий, підбадьорливий.

— Я ж казала вам. Думаю, я закричала. Мене знудило. Потім я викликала 911.

Ресбак киває.

— Що зробив ваш чоловік?

— Поки я телефонувала в 911, він шукав нагорі.

Погляд Ресбака стає пронизливішим, він дивиться їй у вічі:

— В якому стані він був?

— Він видавався шокованим, наляканим, як і я.

— А