Читати книгу - "До зір крізь терня, або хочу бути редактором"

Якщо в перекладі з англійської мови, ми почуємо з уст персонажа вираз Скатертю дорога!, то законно буде спитати в перекладача або редактора, чому він знехтував відомий нам від віків вираз Баба з воза – кобилі легше!, який ми висловлюємо тоді ж таки, коли й росіяни свій вираз Скатертю дорога!. Як бачимо, афоризми потребують пильної уваги до себе з боку усіх редакторів, а з боку Редактора від Бога і поготів.

Народи, що живуть або жили в одній державі, а надто – в тоталітарній, здебільшого послуговуються одним і тим же “парком” афоризмів. Таке єдиномисліє на ділі ніщо інше як асиміляція й денаціоналізація “менших братів”. Коли ж настає час збору каміння, то меншим братам варто, хай і пізно, але повернути собі своє знехтуване через історичні обставини багатство.

Зміст цих афоризмів однаковий, але перший прийшов до нас із літературних творів та мовної практики сусідів, а другий – це витвір нашої мовної стихії. Тому, коли ми хочемо висловлюватися своєю мовою, слід вибирати саме другий варіянт, бо з першим варіянтом наш вислів або текст звучатиме не як українська мова, а як псевдоукраїнське койне.

Поява псевдоукраїнського койне – це не витвір лише XX століття. До появи цього мовного гібриду доклали рук і шановні українські класики. Дістаючи освіту в російських нижчих та вищих школах, наші попередники не могли цілком уникнути впливу освіти й оточення. І цей факт знайшов відбиття у їхніх творах. Пише український класик: “Пан і старшина – як брати рідні! Ворон воронові ока не виклює!” (П. Мирний). А це ж не український вираз. В українських фольклорних матеріялах зафіксовано подібний, але свій варіянт: Крук крукові ока не видере. Сучасникам, що хочуть закласти підвалини некалькованої української мови, хоч і пізно, але варто повертатися до своїх незапозичених форм.

Лексикографи XX століття І. Вирган і М. Пилинська перекладають російську приказку Снявши голову, по волосам не плачут як наведено у першій частині заголовку до абзацу. Поминувши те, що згідно з нашою мовною стихією треба сказати за волосом не плачуть (як у виразі дожити до сивого волосу), зауважу, що цитований переклад – калька. А справжній український відповідник до наведеного російського первовзору пропонує письменник В. Веретенников у романі “Запороги»: Зрубаній голові байдуже за чубом. Відчуваєте різницю?

Повзуча денаціоналізація української мовної стихії завдає нам найбільшої шкоди у лексикографічних довідниках. Потрапивши до словника калькований вираз стає вже нібито своїм, а проте він таким не є. Беру довідник “Прислів’я та приказки шістьма мовами”. Видання, безперечно, варте найвищих похвал. Актуальна і потрібна праця. Але й тут не обійшлося без окремих досадних ляпсусів. Автор, як безперечно українську, фіксує ідіому Що було – те спливло. А це ж калька російського Что было – то сплыло. У нас має поширення інша форма: Було та загуло. Словесні форми не є раз на завжди даними. Їх можна змінювати, удосконалювати. Коли є така потреба, то виходити треба із своїх питомих форм. Такою удосконаленою формою буде вираз Що було – то загуло.

Два слова про частку ТО. Коли у тексті звороту вжито займенника ЩО, то в дальшому тексті ми вживаємо тоді частку ТО, а не ТЕ: Що правда, то правда; що буде, то буде. Отже, Що було – то загуло.

Хто тільки сьогодні в Україні не рахує курчат? І письменники, і журналісти, і літературознавці, і модерністи, і традиціоналісти, не кажучи вже про міністрів та депутатів Верховної Ради. Усі рахують курчат, і то не лише восени, а під усяку пору року. Що ж, ідіома образна, заперечити годі. Але коли йдеться про переклад на українську мову, скажімо з еспанської чи китайської, то тут треба вжити таки нашу ідіому. На жаль, наші лексикографи досі не збагнули, що відповідником до російського афоризму Курчат рахують восени, наша мова має не менш поширений і не менш образний афоризм Не кажи “гоп”, поки не перескочиш, і саме його треба вживати, якщо не у Верховній Раді, де курчата звили собі гніздо на довгі роки, то бодай у перекладах з інших мов на українську.

Я не думаю, що на порушену (або заторкнуту, як дехто полюбляє висловлюватись) тему треба аж так багато розводитись. Думка тут така: будьмо тими, ким ми є, і не пнімось у новоспечених громадян землі (наразі їх ще нема – кожен хазяйнує на своїй грядці). Хай про нас не складеться думка, висловлена ще в одній народній мудрості: “свого одбіг – чужого не доскочив”.

У редакторській праці дуже помічними є словники: тлумачні, правописні, а також перекладні –