Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Я вижив укотре і сам не знаю, чого моя доля не обірвалася у ту хвилину, як я падав із шезлонгом, закохавшись по самі вуха у Віру. Коли б мене спитали, де б я хотів поставити крапку своєму життю, то це був би саме той момент — кохання і куля, що знаком оклику розмазує мій мозок по стіні.

Та чи хіба з моїм щастям так просто вмерти? Долі було завгодно, аби мене порятували. А потім — кастрували. І це тоді, коли я вважав, що став нормальним членом суспільства, коли я скуштував шинки, коли я мав щастя споглядати голих жінок і коли ті два спускові механізми діяли керовано і затихали по мірі задоволення того чи іншого фізіологічного почуття. Отже, мене кастрували.

Нарешті я зміг промовити це вголос. Жан-Люк, в убивстві якого я вам, добродії присяжні засідателі, тепер щиросердно признаюся, у ту хвилину, як мої гарненькі приятельки піклувалися про гарячу воду (бо признаюся іще раз щиросердно), я, падаючи на підлогу, встиг не лише закохатися, а й накласти повні штани, тож поки вони піклувалися про тазик і мило, знавіснілий француз вихопив із кишені свого мисливського плаща мисливського таки ножа і… Не хочу писати про це іще раз, бо зроблене мною вище зізнання далося мені страшенно важко, що ви, семеро присяжних засідателів чоловічої статі, сподіваюсь, зрозумієте, бо чоловік, я маю на увазі, мужчина, згодиться скоріше віддати своє життя, аніж той символ чоловічої статі, той фалос, якому усі древні цивілізації споруджували пам'ятники і за браком якого не трапилося б найменшої трагедії Софокла, Шекспіра чи найпослідущого сценариста із Голівуда. Уся кривава історія людства, кровопролитні війни, розквіт і падіння цивілізацій, власне, уся культура патріархату, усе те спричинювалось оцим доволі неестетичним апендиксом чоловічого торсу.

Саме це мені і намагалися втовкмачити мої королеви. Себто я, укорочений на непотрібні кілька сантиметрів, а особливо тепер, як цивілізація досягла рівня клонування, не становив моїм приятелькам сексуальної загрози, як це, признавалися вони щиро, було раніше.

Ну і таке інше, з зоологічними прикладами про жуків богомолів, що їх після запліднення пожирають з апетитом їхні наречені безпосередньо після виконання подружніх обов'язків.

І саме коли Віра, переглядаючи ранкову газету і ласуючи булочками, гола (бо ж я був тепер, так би мовити, приятелькою) і сексуально запаморочлива (бо, на диво мені самому, моя закоханість у неї не набула херувимської безтілесої подоби, а, навпаки, вивертала із мене нутрощі і бажання завалити оту безсоромницю попід ліжко і все таке інше, про що я не говоритиму, але що добре можуть уявити собі чоловіки із числа присяжних засідателів), отож коли вона, еротично пожираючи свіжу булочку, звернулася до Аліни: «Голубонько, а я знайшла нашому котику гарну роботу. Поглянь — у Еміратах потребується євнух за добрячу платню при наявності медичної довідки і відповідних рекомендацій…», я зрозумів, що маю робити.

— Куди ти, любчику? — спитала Аліна.

— Піду погляну, чи не час пообрізати гілки на Мишачому дереві, — спромігся видушити я із себе.

Я і справді спіймав себе на думці, що мене непокоїть оте дурне дерево і його гілки. Дорогою я зайшов до кухні, узяв здоровенного ножаку, що його напередодні для цього наточив, і подався, як мені здавалося, світ за очі.

Попід Мишачим деревом сидів Жан-Люк і посміхався. Оця посмішка і була йому присудом.

Тепер мені хочеться трохи спочити думками і розповісти читачам, якщо такі колись у мене з'являться, про той чарівний відтинок життя, який мені було даровано долею, вже не знаю і за які такі заслуги.

Це трапилося через кілька днів потому, як ми поховали Жан-Люка. На дворі дощило, але у Віри була мігрень, що знаменувало близьку сонячну погоду і можливість грати у бридж за столиком карського мармуру. Аліна запевняла, що відшукала четвертого.

— І де б ви думали? На кладовищі. Він навідується до могилки своєї дружини. Страшенно інтелігентний мужчина, — сказала вона, наміряючи третій капелюшок.

— То ось чого ти бігаєш туди кожного дня оплакувати Жан-Люка, — докинула Віра.

— Не говори про того негідника.

— Це було і справді не дуже люб'язно з його боку. Стільки клопоту з посвідкою через причини смерті, — докинула Віра, — потім оті жалобні капелюшки, що ти півдня наміряла у крамниці, мало не довівши до самогубства милого продавця.

— А найпідліше те, що ми нічого не отримаємо за його страховим полісом. Якби те усе трапилось на три дні пізніше… Але ти, любчику, не побивайся, що все так вийшло. Він і справді заслуговував на такий кінець. Сподіваємося, що у заповіті він відписав і тобі якусь дещицю. Вірко, ну чого ти ганяєш голою попід вікнами? Про нас уже й так теревенять казна що.

Аліна помилувалася на своє відображення у дзеркалі, відзначила, що чорний колір їй дуже до лиця, і подалася на кладовище намовити інтелігентного удівця до партії бриджу.

З нагоди жалоби ресторан було зачинено на неозначений строк, а усю обслугу звільнено.

Віра, затінивши вікна, чекала на появу сонця, яке знімало мігрень, а я тинявся поверхами і сходами, які іще зберігали поволі зблякаючі відбитки недавніх пожильців і завсідників колись знаменитого французького ресторану.