Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Мені снився моторошний сон. Мені снилося, що я біжу до прохідної Головної будівлі нашого університету, а всі біжать мені назустріч. Усі рятуються від чогось такого страшного, що вони й кричати не можуть — тільки хриплять. Усі біжать звідти, а я — туди, й не розумію чому; щось пов’язане з Семом, але й він уже не Сем, а механічний пристрій, схожий на м’ясорубку. Я біжу вперед, а ноги не несуть, я не можу зрушити з місця. І ясно, що я не встигаю, не зроблю чогось дуже важливого, і світ зійде з орбіти. Падіння в прірву — кінець світу...

Я сіла на розкладачці, хапаючи повітря. Розкладачка піді мною клацнула й просіла, ширше розставивши алюмінієві лапи, але не впала.

Мама сиділа поруч, на килимі:

— Вибач, я тебе розбудила...

— Дякую, — промимрила я. — Мені таке снилося...

— Що?

— Та так... Вибухи, паніка, кінець світу...

Мама з розумінням кивнула. Так і сиділа поруч, а я не наважувалася заговорити перша.

— Мені було вісімнадцять років, — вона глибоко зітхнула. — Він казав, що працює в секретній військовій лабораторії. Тому про нього нічого не можна знати — навіть справжнього імені, ні-чо-го... Я навіть називала його на прізвисько — Саша. Батьки категорично проти, я пішла з дому... І була з ним щаслива майже півроку, а потім він зник. Залишив записку: «Люблю, привіт доньці». Хоч ти ще не народилась і я сама не знала, син це буде чи донька.

— Ну я ж Олександрівна. Думала, хоч ім’я справжнє...

Мама похитала головою:

— Це прізвисько, а не справжнє ім’я. Я чекала його, поки не зрозуміла, що він просто заморочив мені голову.

Я торкнулась пальцями амулета на шиї:

— А привіт від нього ти мені так і не передала...

— Ну, привіт тобі від татка! — раптом кинула вона роздратовано.

— Ти його потім шукала?

— Навіщо?

— Ану ж з ним щось сталося? — я раптом згадала історію Павлика й Насті. — Може, він не хотів зникати, а його підставили? Або взагалі вбили? Може, він до останньої секунди рвався до тебе... до нас...

— А кулон із запискою навіщо підсунув? «Люблю, привіт доньці!»

— Може, він ішов на небезпечне завдання...

— Та ну тебе, — вона встала. — На кожне слово в тебе знайдеться п’ять...

Я бачила, що вона збентежена. Що напружено міркує. І потай рада почути мої слова, і хоче, щоб я продовжувала.

— А фото немає?

— Тоді електронних камер не було, а на плівці він погано виходив. Я ще скандалила в ательє...

У мене футболка прилипла до спини:

— Його не можна було зняти на плівку?! А який це мало вигляд — плівка засвічена навпроти лиця чи якось інакше?

Мама подивилася втомлено, куточки губ у неї опустилися:

— Це мало такий вигляд, що в ательє лаборант напився й ту єдину плівку зіпсував. А інших не було...

Вона раптом сухо розсміялася:

— Ти що, вирішила, що він прибулець? Чи вампір? Не надійся, вампіри на таких, як ми, не западають...

Я смикнулась. Розкладачка небезпечно заскрипіла.

— А які ми? Гірші за інших?

Вона вже шкодувала про свої необережні слова.

— І потім, навіщо нам вампіри, мамо? Що, нема нормальних гарних чоловіків?

Стало тихо. У Москві так тихо не буває. Мама притулилася плечем до одвірка:

— У тебе хтось є?

— Немає.

Вона зітхнула:

— І не треба! Краще вчись. Займайся потрібним. А мужики... сьогодні є, завтра все. Я от, дурна, все життя любила твого батька... Кулон ти все-таки носиш?

Я торкнулась пальцем свого амулета. Мама вийшла, і я почула, як на кухні дзенькає об склянку шийка аптечної пляшечки.

Через кілька секунд по всій квартирі розтікся запах валокордину.

  повернулася в гуртожиток у суботу надвечір. До дверей нашої кімнати був прив’язаний кошик з полуницею й написом на атласній стрічці: «Настусю, вибач!»

— На, — сказала я, подаючи кошик Насті.

— Можеш з’їсти. На здоров’я.

Я поставила дорожню сумку на стілець:

— У тебе ніколи не було враження, що хтось грубо й