Читати книгу - "Пробуджена Енея"

релігійному бузувірстві (термін, див. там же), знищенні релігійних реліквій, храмів іншої віри та ін.

Нестримне зрощення держави з церквою, що суперечить нині діючій Конституції України (стаття 35), спонукає досить спритних науковців створювати і свої кон’юнктурні гіпотези, про якесь (нібито ще невідоме історичній науці) “хрищення князя Святослава”. Така версія виглядає нелогічно і неприродно: якби такий факт був, то він аж ніяк би не пройшов повз увагу християнського літописця.

Але тут навпаки, літописець акцентує увагу на тому, що князь відмовлявся христитися, не зважаючи на настирливі умовляння матері княгині Ольги: “Живяше Ольга со сыном своим Святославом, и учашет его мати креститися, и не брежаше того, ни в уши внимаше; но аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому. Неверным бо вера крестьянская – уродьство есть” – повідомляє Повість врем’яних літ. Для монаха Нестора наш князь був “невірним”, тобто “не віруючим в Ісуса Христоса”. Чи означало це, що він був безбожником (атеїстом)? Ні в якому разі. Він сповідував віру в Перуна і Велеса, тобто був язичником.

Це твердження нам необхідне для розуміння саме релігійних аспектів боротьби князя Святослава з Візантією, зокрема його болгарських походів. Релігійні переконання Святослава цілком узгоджені з його мужнім образом князя-воїна, якого Михайло Грушевський назвав “запорожцем на престолі”. Він був справжнім руським лицарем, відданим слов’янській землі та її рідним традиціям.

Прижиттєвого портрета Святослава не збереглося. Ми маємо тільки докладний словесний опис зовнішності князя, зроблений візантійським дияконом Левом. Саме, користуючись цим документом, художники досить точно зображують його мужнє слов’янське обличчя з проникливими блакитними очима, довгими вусами і світлою запорізькою чуприною, сережкою у вусі (що в ті часи було символом його високого роду і приналежності до військового стану), в білосніжній сорочці, накритій княжим плащем-корзном і, звичайно ж, з мечем і щитом у руках [239. 78].

Звідки ж у Святослава така глибока повага до віри Предків, яку за поняттями військової честі не можна зрадити? Адже мати не раз поверталася до питання про зміну релігії, про що літописець розказує так: “Ольга часто глаголаше: “аз, сыну, Бога познах и радуюся; аще и ты познаеши Бога, то радоватися начнеши”. Он же не внимаше того, глаголя: “како аз хощу инъ закон один приняти, а дружина моя сему сміятися начнуть”…Он же не послуша матери и творяше норовы поганьскыя…Се же тому гнівашеся на матерь”[355. 98]. Про його клятви рідним Богам неодноразово читаємо в літописах: “так маємо клятву від Бога, в якого віруємо, в Перуна і у Волоса” [355. 118].

Хто ж виховав княжича в традиціях рідної язичницької релігії? Ми маємо лише дані про те, що його вихователем був якийсь Асмуд (варяг?), а воєводою – Свенельд [65. ХХIХ. 274]. Хоча в письмових джерелах майже нічого не мовиться про його дитинство, окрім згадки першого метання списа на війні проти древлян, ми можемо гіпотетично припустити, що при княжих дітях, звичайно, були спеціальні наставники, вчителі різних галузей знань і навичок, у тому числі й священнослужителі. Чи значить це, що духовним вихованням юного Святослава займалися волхви? Очевидно, що так. Цей звичай, сформований багатовіковими традиціями, не могла порушувати навіть княжа сім’я. Тим більше, що й Ольга до 955 року була язичницею. Охристилася вона тоді, коли Святослав був дорослим і на його ідеологічні та духовні погляди вона вже вплинути не могла.

У 955 р., повертаючись додому з Константинополя, вона з острахом говорила: “Мої люди погане, і син мій, – уберіг би мене Бог від усякого зла” [355. 94]. Непевна згадка наших літописів про те, що Ольга тримала свого “пресвітера потаємно”, підтверджує думку літописця про те, що Святослав гнівався на матір за зраду рідної віри. Окрім наукових відомостей, існує ряд літературно-художніх творів, де описане дитинство і юність Святослава, і де з більшою чи меншою ймовірністю проступає цілком логічна версія саме волхвівського виховання спадкоємця Київського престолу [304; 127].

Саме жрецька еліта вивчала і зберігала культурно-історичну спадщину і була зобов’язана розвивати ідеологію свого роду і його майбутню стратегію. Правитель країни звичайно сполучав у собі функції верховного жерця і головнокомандуючого війська. Святослав знав, що народ повинен слідувати Шляху, заповіданому Предками, бо будь-яке відхилення від цього Шляху смерті подібне. Ці знання (тотожні священному віданню) лежать виключно в релігійній парадигмі етнічної віри (в даному випадку слов’янського язичництва) і ніякими раціональними способами не можуть бути доведеними, оскільки вони становлять своєрідний духовно-культурний феномен.

Вітчизняні описи його воєн і їх причин, на відміну від візантійських хронографів, украй лаконічні й фрагментарні. Чому ж наші літописці були такі скупі, що не залишили докладних повідомлень про життя і подвиги прославленого князя? Говорячи про Повість врем’яних літ, не можемо не згадати висновок Івана Франка щодо літописця, якому приписали авторство цього історичного твору: “Печерський монах Нестор, від якого нам лишилися два агіографічні твори “Житіє Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія”, не має нічого спільного з авторством Київського літопису і належить лише до ряду агіографів, а не істориків” [490. VI. 7]. Агіографи – то лише вид церковної літератури, до якого належать житія всіляких “святих” та отців церкви. Такі агіографи при численних переписуваннях літописних зводів додавалися до загального полотна історичних оповідей, а деякі з видатних постатей просто вилучалися переписувачами. Отже, відповідь достатньо проста: християнські ченці не хотіли зберігати відомостей про героїчного князя-язичника, бо вони не вписувалися в їх моралізаторські роздуми про “велич віри християнської”. Однак славетність цієї постаті не змогли затьмарити навіть критичні опуси літописців. А скільки язичницьких літописів, що оспівували подвиги прадідів, було спалено за вказівкою тієї ж християнської церкви!

Візантійські джерела, що доповнюють наші знання про Святослава Хороброго, містять дані, які з точки зору християн, “компрометують” руського князя. Наприклад, оволодівши візантійськими містами, Святослав жорстоко знищує “розсадники чужовір’я” – християнські церкви. Диякон Лев писав про це відверто: язичницьке військо Святослава (в оригіналі “скіфи Святослава”) наводило жах на Візантійську, вже повністю християнську, імперію. Після розправи Святослава з жителями Філіпополя, де він посадив на палі понад 20 тисяч полонених християн, греки і болгари добровільно здавали свої християнізовані міста переможцям-язичникам.

Детально описане також поховання за звичаєм рідної віри полеглих слов’янських воїнів: вночі руси зібрали тіла загиблих, розпалили безліч багать і віддали їх вогню (не закопали в землю, як би це зробили християни!). При цьому зробили жертвопринесення: вбили полонених чоловіків, жінок, немовлят і пустили їх на води Дунаю. Також приносили в жертву Богині Смерті чорних півнів. Візантійський літописець пояснює це так: “Скіфи шанують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і здійснюють возливання по померлих,