Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Здивовані офіціантки спостерігали, як на обставлену туями терасу увійшов якийсь довготелесий дивно вдягнений чоловік. Біля вуха він постійно тримав слухавку, кидаючи у неї роздратовано-здивовані репліки. Зрештою пішов. Та не минуло й десяти хвилин, як він повернувся у супроводі добре вдягненого дядька із ноутбуком у руках. Вони сіли на терасі, замовили каву. Заінтригована офіціантка нишком підглянула за дивними відвідувачами. Побачене змусило дівчину тихцем гукнути охоронця — клієнт, який прийшов другим, трохи почаклував над комп’ютером, а тоді підвівся й почав виймати з-під туй мобільні телефони — дорогущі-і-і! А один саме такий, про який вона мріяла — тонісінький із сенсорним екраном, як у подруги, що віднедавна зустрічається з одним підстаркуватим хабарником з мерії…

Не встиг Томас визбирати й половини апаратів, як на терасі з’явився суворий охоронець і заявив — нехай добродії не беруть того, чого не клали під деревця. Усі Василеві спроби переконати його, нібито телефони належать їхнім друзям, які так пожартували — гра є така, квест[21] називається, — наражалися лише на іронічну посмішку молодика. Мовляв, коли панове таки спробують привласнити чуже майно, можна й міліцію викликати. У Кременчуці, між іншим, усі одне одного знають, тож нехай нечисті на руку громадяни з трьох разів угадають: на чиєму боці будуть місцеві правоохоронці. Томас уже збирався запропонувати охоронцеві грошей хоча б за частину телефонів, але ця розмова привернула увагу не лише усього персоналу кав’ярні, а й кількох відвідувачів. Тож цереушникові з теософом довелося стрімголов тікати до «Хаммера», завбачливо залишеного подалі від річкового вокзалу. У цій веремії вони не звернули уваги на кремезного парубка, що оглядав у бінокль Дніпровські краєвиди та набережну, і на другого, який назирці «провів» їх до джипу.

Щодо чарчини горілки, то Ден впіймав облизня. Навіть білого мозельського, яке пив Мстислав, не дали. Відправили спати. Коли ображений волоцюжка у супроводі Остапа вийшов з кают-компанії, Іван провів його поглядом і сказав:

— Таких в Україні вже утричі більше, ніж солдатів в армії.

— І щодня більшає, — додав Гордій. — Вони хворі, часто — наркомани, алкоголіки й неписьменні. Змалку вже цілковито зайві у цьому світі.

— Не потрібні вони цій країні, — Мстислав зробив ковток, — а країна їм — і поготів.

— Капіталізм разом із незалежністю України приніс таким лише злидні й поневіряння, — Іван поглянув на Олега.

— Хіба ж не вони самі у цьому винні, бодай частково? — запитав наймолодший характерник. — Самі ж утікають з дому, лінуються вчитися…

— Винні, винні, — погодився Гордій, — та якщо про них ніхто не подбає, такі, як Ден та Гусик, зрештою подбають про себе самі. Вже роблять це — грабують, крадуть, втягують у свої злочини молодших. У зграї збиваються.

— Водночас і їх самих продовжують грабувати, — сказав Іван.

— Як це? — Олег підвів погляд на старшого характерника.

— У них спочатку вкрали надбання, нагромаджене їхніми дідами та батьками, — заводи, електростанції. Навіть береги цих гнилих морів, — Іван вказав на ілюмінатор, — і ті загарбали. Скоро заберуть останнє — родючі землі.

— І лишиться їм працювати за безцінь на вкрадених у них ланах та заводах на «нових українців», втрачаючи на цьому здоров’я або й життя, як шахтарі, — зітхнув Гордій. — Альтернативою такій долі є в’язниця. Втім, схоже, що нині на суцільну в’язницю намагаються перетворити всю Україну, відгородивши її від цивілізованого світу тими самими бандитизмом, корупцією, технологічною відсталістю та жлобством.

— Ви маєте намір це якось змінити? — запитав Олег.

— Є деякі задумки, — відповів Іван.

— Але останні події привернули до нас трохи зайвої уваги… — зауважив Гордій.

— Увагу виявляють люди, яких відстежили Мстислав із Остапом на річковому вокзалі? Ті, що стежили за нами, завдяки сигналам мобільних телефонів? — поцікавився Олег, якому Мстислав дорогою встиг розповісти про пригоду у кав’ярні на річковому вокзалі.

— Це нові фігуранти на нашому обрії. Є ще й старі — Йосип Бланк, Транихиїл, твоя, вибачай Олеже, Людмила… Але головне — ті, хто стоїть за ними, — відповів Іван.

— Їм потрібен ти, — додав Гордій, — бо вважають тебе біороботом, а ще більше — біоінформаційна речовина, яка допоможе створити ще тисячі таких.

— Додав я вам клопотів, — зітхнув Олег.

— Не журися, — Мстислав поплескав його по плечі. — Ти нам вже допомагаєш. Завдяки тобі ми полонили у сапфіровій пляшечці програму-заклинання Порадника. Немов джина з арабських казок, — усміхнувся молодий характерник. — До речі, а що ми з ним робитимемо? — запитав він у батька.

— Гадаю, Триголос підкаже, — відповів синові Іван. — Зараз ідеться про інше: наше становище різко змінилося — діяти поволі, як ми планували раніше, не вийде — за нами вестимуть щільне стеження. Олеже, — вів він далі, — ще років десять тому ми збагнули, що така Україна, якою її будує нинішня так звана «еліта», не потрібна ні українцям, ні світові. Тій «еліті» вона також не потрібна, бо усі її дії спрямовані лише на пограбування країни. Витрачають і витрачатимуть награбоване вони у безпечніших, заможних та комфортних країнах.

— Якщо такі взагалі залишаться десь у майбутньому світі, — Гордій зробив кілька кроків невеликим приміщенням.