Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Його мова текла гарно і плавно, як тече гірський потік, і в серці мені раптом зажевріла надія. Може, все-таки не здеруть з мене шкіри й не спечуть мене живцем...

Вояки заніміли, проте ненадовго, бо той кирпатий так на мене зиркнув, наче я послав його предка в Країну Великих ловів.

— Він прийшов затруїти наші джерела! — вигукнув.

І до шляхетного вояка:

— А ти у змові з ним!

Той спалахнув гнівом.

— Мова твоя, — одказав,— усе одно, що сичання отруйної гадюки, а серце твоє повне зненависті.

Низький вояк підніс томагавка.

— Візьми свої слова назад, Іво, а то затоплю в пику!

— А ти не клей дурня, Марку, бо як дам у вухо, то й рідна тітонька тебе не впізнає...

Щось одмінилося. Шляхетні вояки почали називати один одного на ім’я, а до імен додавати всякі такі слова, що, почувши їх, правдиві індіяни спаленіли б. І все це скінчилося б кепсько, якби не втрутився той, з білими смугами на обличчі.

— Або граймося, або ж — привіт, я йду купатися!

— Прудконогий Оленю, — звернувся до нього мій захисник,— ти завжди був справедливий і ніколи не мав облуди в серці...

— А я мав? — простогнав кирпатий.

— Закрийся! — осадив його Прудконогий Олень.— Усе це треба передати вождеві. Хай він розсудить.

Мене одв’язали від дерева. Я був ледь живий. Думав, от-от перенесусь у Країну Великих ловів, але не перенісся, тільки дав, щоб мене одвели до вождя, а певніше — занесли, бо руки та ноги мені й досі було спутано шнуром на білизну. Я сподівався, що побачу прегарного мужа з обличчям спокійним, мов скеля, вирізьблена течією потоку, а тим часом побачив таке, що очі мені на лоба полізли: під шовковицею сиділа дівчина! Щоб мене качка вбрикнула — я ще не бачив вождя в спідниці! Правда, вона була не в спідниці, а в шортах, зате мала погляд індіанської князівни і їла виноград.

— Що це за бранець? — байдужно спитала по-сербському.

— Спіймали його біля Гаю Спогадів,— пояснив Прудконогий Олень, а Іво одразу ж додав:

— І каже, що він з Варшави.

Князівна благоволила глянути на мене очима сарни.

— Ти з Варшави? — запитала чистісінькою польською мовою.

— Само собою! — радісно вигукнув я.

— Я теж! — вона раптом схопилася, підняла руки й була б кинулася мені в обійми, але вождеві це не личило. І вже не дерли з мене шкуру, не палили мене на вогні — виявилося, що це чудова братва, і я здибав нарешті справжню польську дівчину, бо Каріни взагалі не міг брати до уваги.

Вождь у приватному житті називався Геля Усарська. Гелл ходила до сьомого класу, тільки не в Варшаві, а в Белграді, бо її мати була прес-аташе в польському посольстві. Отож вона думала по-польському, а вчилася по-сербському, тому й могла бути ватажком югославських хлопців.

Упевнившись, що я таки варшав’янин, Геля одразу ж перестала бути вождем. Сказала хлопцям, що на сьогодні досить забавки; завтра вдосвіта збереться Велика Рада, а потім Чорні Стопи нападуть на готель «Мілочер» — там живе один шведський хлопець, який не дав їм покататися на водних лижах. Вони помстяться — прив’яжуть блідолицього до дикого бізона. А бізон уже впорається з ним.

Не хотів би я бути в шкурі того шведа.

Тим часом я був у своїй власній і почувався чудово. Мені подобалась уся ця компанія і найдужче — Геля та Іво. У Гелі була буйна фантазія і уява, а Іво умів прекрасно пірнати.

Він провів мене до джерела. Це було близько від дому, серед каміння. Із скелі бетоновою ринвою текла вода. Досить тільки підставити відерце. Але спершу я сунув голову під розкішний холодний душ, а потім довго пив просто з ринви.

До намету я вертався в товаристві Гелі та Іво. Чудова компанія! З першої ж хвилини ми почували себе так, ніби вчилися в одному класі й давним-давно знали одне одного.

Ми спускалися з тераси на терасу, і я старався нести відерце обережно, щоб якнайменше вихлюпати води; але чим дужче я старався, тим більше розхлюпував. Так уже виходить, нічого не вдієш! Особливо коли люди розмовляють про всякі цікаві речі.

Геля говорила за себе і за Іво, а коли б могла, то розповідала б і за мене. Я