Читати книгу - "Монети для патріарха"

Коли до села залишилося усього нічого, хлопець з барабаном простягнув лівицю й вигукнув:

— Мартолоси!{37}

Влахи явно перелякалися. Вони про щось заґелґотіли, поки отаман не наказав щось — тихим-тихим голосом наказав, але твердо. Замовкли, підтягайся.

Так, а оці фігури в червоних ковпаках йому знайомі. Він лише не знав, що їх звуть мартолосами.

Озброєні, до речі, більш ніж пристойно. У всіх рушниці, щити, або шаблі, або сокири.

Так, це страшний противник, особливо якщо врахувати, що їх більше десятка.

— Якщо буде край, убий мене, — несподівано прошепотіла Мар’яна. — Не хочу…

Мусій кивнув.

Старший над мартолосами — схоже, турок, — обмінявся кількома фразами з отаманом дербенджіїв і підійшов до українців.

— Салям-алейкум, ефенді, — зігнувся у поклоні Мусій.

— Алейкум-салям. Хто ти?

— Муса ібн Ілляс, — відповів стовідсоткову правду Мусій Ільченко.

І подав подорожню, проте ага подивився на Якова.

— Зімміям{38} заборонено носити зброю, тільки з дозволу падишаха.

Пройдисвіт зрозумів не всі слова, але здогадатися було неважко.

— Він з дар ас-сульх.{39} Служить бею Петрові, як і я.

Сердюк зі значенням вказав на подорожню.

Тепер ага взяв і прочитав.

— Як ти, правовірний, потрапив на службу до бея невірних?

Потворник, напруживши свою волю («Ти віриш мені! Віриш! Віриш!»), почав:

— Сам я з країни Маср, яку ви називаєте…

Скільки разів він готував таке пояснення, пригадуючи татарські слова, а якщо буквально такого слова не знаходилося, то підбираючи схожі.

Ага кивнув, імовірно, він знав, що самі єгиптяни кажуть «Маср», а не «Міср».

— Мій пан, Синан-паша, узяв мене на війну з гяурами. Там і загинув, а мене поранили. Прихистила одна татарська родина, хай пошле їм Аллах довголіття, а після смерті проведе по мосту, який вужчий від волоса![58] А потім? Ну що я вмію? Верхи їздити та рубатися? Навряд чи я зможу цим заробляти на батьківщині, бо там зброю носять лише мамелюки. А тут — гінцю бей Петро непогано платить. Ось по дорозі купив рабиню. Дешево… От і спокусився.

Невідомо, чи у все повірив ага мартолосів, чи ні, бо…

— Там! — дико заволала Мар’яна.

На них знову йшов смерч. Він рухався точно шляхом, обганяючи власний шум…

«Кішка грає з мишкою»…

Мусій і розумів, і пам’ятав, що його сила проти цієї сили — ніщо. Та… Якби хтось сказав ворожбитові: «Ти не звик здаватися без боротьби», — він не зрозумів би цих занадто красивих слів. Хоча вони точно відображали суть його вдачі.

Але… Він не пробував утікати, хоча більшість кинулася врозтіч.

«Геть! Геть!!! Геть!!!» — всю силу, всю жадобу жити він укладав у цю думку, скеровану на смерч.

І смерч пішов назад.

Тепер уже й Ільченко зрозумів, що це не випадково. І не від його бажання це трапилося.

Кішка грає з мишкою.

Щоб тобі повилазило, кошеня шолудиве!

Аби не повторювати минулої помилки, Пройдисвіт упав на коліна, підняв руки до неба й загорлав:

— Бісмілля рахман рахім! Ля Ілля іль Алла, Мухамад расул Алла!

Інші мусульмани наслідували його приклад. Християни молилися по-своєму.

Наступного дня вони їхали, аж зіщулившись, щомиті чекаючи нового смерчу або якогось іншого удару.

Їхали, бо якщо в аги мартолосів і були якісь підозри, то з переляку вони повністю з голови випали і він навіть забув спитати, як же вони опинилися на шляху без коней. І порадив, у якого влаха купити мулів. Коней в окрузі дійсно мало хто продавав.

Зате мулів купили аж чотирьох. Один поки що віз решту речей, але міг стати й заміною, якби один з верхових загинув.

Мусію здавалося, що гіршого настрою вже не буде. Проте він визнав би свою помилку, якби знав, що Сулейман та Брюс знову засікли астральні коливання і чітко зрозуміли, де знаходиться їхній загін.

Проте — принаймні поки що — жоден смерч не нападав на них.

Страх зближує. Мусій чітко розумів, що саме страх кинув уночі Мар’яну в його обійми, і не знав, як вона буде до нього ставитися, коли… якщо… небезпека мине. Проте… проте все-таки багато чого в ньому змінилося. Він уперше замислився над долею жінки, і