Читати книгу - "Тінь Каравели"

Мені дуже кортіло придбати закордонні штани. Я ладен був обіцяти матері і цілковитий послух на вічні часи й суцільні п'ятірки в табелі. Але мати й жінка торгувалися, і не можна було втручатися, щоб не зіпсувати справу.

Нарешті чудо звершилося. Згорток зі штанами перейшов до мене в руки, і сонце засяяло удвічі яскравіше.

Життя складається з безперервної зміни радостей і прикрощів.

Вдома, коли я одягнув обнову, мати ахнула, опустилася на стілець і раптом почала сміятися. Чимраз голосніше й веселіше.

— Санкюлот, — казала вона. — Гаврош! Жах, слово честі!

Що таке «санкюлот», я не знав, а в слові «Гаврош» не бачив нічого смішного. І до чого тут жах!

Я ображено повернувся до дзеркала. Ну й що? Слід сказати, що штани були саме враз, сиділи як влиті. Правда, довгуваті, на ногах збиралися в гармошку, та й ширина внизу була, мабуть, надмірна. Малинові манжети підмітали підлогу. Але це навіть надавало особливого шику!

Мати, проте, думала не так. Вона вже перестала сміятися.

— Так, без переробки не обійтися…

(Цього ще бракувало! Яка переробка!)

Мати дивилася, прицілюючись.

— І взагалі… Навіщо тобі на літо довгі штани? Я тобі дві пари зроблю.

Я заскиглив.

Але мати вже прийняла рішення. Вона заявила, що плату за штани віддала подвійну, отже, мати двоє штанів за ці гроші правильно й справедливо.

В кімнаті брязкали ножиці й стукотіла машинка. Вона мені здавалася кулеметом, що відкрив вогонь зі зрадницької засідки.

Через годину мати покликала мене на примірку. Я сердито підкорився і не дивився на себе в дзеркало. Але потім потай глянув.

Чесно кажучи, вигляд був не гірший, ніж раніше. Навіть акуратніше якось. Проте я не признався в цьому навіть собі.

— Все чудово. Нічого приндитися, — сказала мати.

Але я приндився аж до вечора. А ввечері перестав.

По-перше, втраченого не повернеш. По-друге, час братися за самокат, а в поганому настрої братися за роботу не можна. По-третє, коли розібратися, то довгі штани влітку й справді були ні до чого. Крім так званої «солідності», в них не було нічого хорошого. Жарко в них і незручно. По калюжах не побіжиш, футбольний м'яч ганяти незручно. Через паркан полізеш — зачепляться. Крім того, я дуже любив бродити по густій прохолодній траві, коли високе листя і стеблини м'яко лоскочуть коліна і здається, ніби йдеш у струменях ласкавої води.

Вночі мені приснилося, ніби я в довгих, ще не обрізаних штанях їду на самокаті повз Майчину хвіртку. Майка виходить на тротуар, сторопіло дивиться на мене і починає реготати. Вона так образливо регоче, показуючи на мене пальцями і стріпуючи волоссям!

«Відійдіть, зіб'ю!» — загорлав я.

Майка відскакує і єхидно кричить услід:

«Злодій! На краденому підшипнику їде!»

Ой леле! Я від раптового страху мало не лечу шкереберть. Озираюся. Горбоносий дядько в ковпаці великими кроками наздоганяє мене. Він дме у міліцейський свисток і брязкає величезними ножицями. Я розумію, що він хоче постригти мені голову. Намагаюся набрати швидкість, але ноги плутаються в штанях і примагнічуються до тротуару. А ножиці: ж-жик, ж-жик!..

І так кілька разів тієї ночі. Правда, голову він мені не постриг: я встигав прокинутися.

Устав я рано. Краще вже зовсім не спати, ніж бачити уві сні такі страхи. А мати вирішила, що мені просто нетерпеливиться вирушити в обновці до школи.

Даремно вона так думала. Навпаки, я побоювався, що американські штани, та ще обчикрижені, викличуть у класі образливі веселощі. Проте головний клопіт у мене був інший: надійніше сховати клятий підшипник. Нехай лежить подалі від усіх очей, поки не поставлю на самокат. Мені здавалося, що, як тільки я його прироблю до «Оленя», він перестане вважатися краденим. Адже він буде частиною самоката, а самокат же мій…

До школи я пішов дальньою дорогою — через сквер біля цирку. Ранок був теплий і ясний-ясний. Така синява стояла над містом, що навіть віконні шибки зробилися голубими, як осколки моря.

Листочки на тополях були поки що маленькі й блискучі, а трава в сквері стояла вже висока. На сонці вона обсохла від роси, а в затінку ще блищали краплинки. Я спершу пройшовся по тіньовій траві, і холодні мурашки розбіглися по всьому тілу. А черевики стали блискучими, ніби новими. А потім я ступив у сонце.

Воно відразу обняло мене за плечі, а м'яка трава шелестливим вітром змахнула з ніг росу. Від огорожі я повернув до середини скверу, перетнув галявину, всипану золотими веснянками кульбаби, і пірнув у смугу чагарника. Це була жовта акація.

Зелені стовбури кущів розросталися по боках від кореня, в в середині виходив немов курінь. Тінистий, прохолодний, мережаний. Крихітні шматочки неба голубіли у розривах листя, схожого на пір'я. Тут пахло трав'яними соками і вологою землею. І можна було знайти багато місцинок для тайника.

Я забрався в такий «курінь» і на землі, серед коренів, розчистив ямку. Потім з протигазної сумки (вона була у мене замість портфеля) витяг підшипник. А в що загорнути? Зідрав з задачника газетну обгортку.

Ямка була підходяща. Акуратно засипав я крадений скарб землею, закидав схованку торішнім листям. Прислухався. У сквері панувала шелестлива тиша, тільки цвіркала якась птаха. Та серце калатало…

Я вибрався зі схованки і помчав до школи, підбиваючи коліньми сумку.

Власне, я марно побоювався. Ніхто не звернув особливої уваги на мої штани. Тільки Віка Малєєва засміялася анітрохи не образливо і сказала, що я