Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Ніхто, правда, в ті часи не зізнавався, що багато з того, що робили органи державної безпеки Радянського Союзу, було або злочинним, або… шкідливим для держави. У кращому разі —

абсолютно непотрібним. Дехто взагалі вважав, що органи державної безпеки не лише не гарантували безпеки держави, а самі були небезпечними. Надуті щоки — ось пізнаваний образ чекіста 60-х-70-х років двадцятого століття.

Від самого початку перебудови, тобто з 1985 року, постало питання про місце й роль у ній КДБ.

Розгубленість, що запанувала було на Володимирській, 33 після смерті Брежнєва, з тієї самої миті, коли перед особовим складом з’явився заступник голови КДБ УРСР генерал Євтішенко і, тремтячи від хвилювання й непідробної скорботи, зі слізьми на очах оголосив про кончину найвірнішого ленінця, тривала лише кілька днів. Коли офіційно оголосили, що генсеком став колишній шеф КДБ, чекісти якось одразу заспокоїлися й навіть піднеслися духом. А обивателі вдарили на сполох, у багнети сприймали будь-які починання Андропова, його спроби закрутити гайки, замінити розхитаний механізм економіки та й партійного апарату.

Але незабаром люди зрозуміли, що перетворення, дисципліна потрібні. Партійна ж верхівка вила й панікувала. Саме в цей час почався процес виявлення і припинення корупції, зловживань. Правоохоронні органи почали вживати хоч якісь елементарні дії проти пограбування народу й держави.

Люди стали ходити на роботу вчасно, хоча там, як і раніше, робити було нічого. З’явилася надія, що в країні нарешті щось зміниться на краще. Але хвора літня людина не могла на повну силу керувати державою — махиною, що ще рухається, але в будь-який момент може зупинитися й розвалитися.

У цей період кадебісти й далі майже так само працювали, без якихось радикальних реформ у стилі й методах. У підрозділі, де служив Богдан Зорій, — жодних змін. Як заявив йому один агент, органи безпеки, як і раніше, за Брежнєва, борються з вітряними млинами. Знайти ж людину, яка б говорила про те, що Брежнєв старий, нездатний керувати країною, що поначіплював собі на груди брязкіток і від цього став ще смішнішим й більш жалюгідним, неважко. Усіляких гумористично-сатиричних дотепів про генсека ходило по країні стільки, що можна було будь-яку людину обвинувачувати в поширенні анекдотів, які дискредитують наймудрішого й найбільшого героя Великої Вітчизняної, і вимагати від неї покаяння та самовикриття. Такі заходи входили не лише в обов’язок кожного опера, айв усю систему органів.

Треба сказати, що під впливом пропаганди молоді співробітники вірили щиро в те, що Брежнєв саме й був таким, яким його зображували наші борзописці. Якось в управлінні, де служив Зорій, перед співробітниками виступив капітан першого рангу, що воював разом із Брежнєвим. Коли останній став генсеком, часто зустрічався з ним, бував у нього на днях народження. І капперрангу, і його дружина, що також воювала, розповідали про чудові людські якості великого полководця, героя Малої землі — яка це щиросерда, проста людина, гарний товариш, добродушний і привітний.

Оперативні працівники вірили в ці розповіді. Чи вірив у них сам капітан? Може, спробувавши солодкого пирога з хазяйського столу після чорних днів війни, людина справді увірувала в те, що сама придумала чи уявила? А може, так само, як і молоді чекісти, щиро вірила?

Після смерті Брежнєва ще якийсь час говорили про його заслуги перед Батьківщиною, називали його ім’ям усе, що можна було назвати, так би мовити — увічнювали пам’ять. Ну, а Андропов тим часом узявся налагоджувати економіку, відновлювати елементарну дисципліну. Невідомо, як би розгорталися далі події, якби Юрій Володимирович не помер так рано. Але саме він, аж ніяк не Горбачов, розпочав у 1983 році перебудову. І якби вона такими темпами йшла, як у перший рік його правління, можливо, ще тоді б удалося вилікувати економіку країни, суспільство. І зберегти Радянський Союз. Тоді були на правильному шляху: суворість дисципліни, законність для всіх, покарання хабарників і хапуг. Партійний апарат не витримав, застогнав і почав потихеньку шукати вихід.

Він, вихід, прийшов швидко. Андропов помер. Партійний командний склад, що було злякався, обрав генсеком ще одного вірного ленінця, продовжувача й таке інше, Костянтина Черненка, який уже на той час перебував на межі життя і вічності.

Свій хлопець біля керма, можна й далі рухатися в напрямку до дач, розподільників, хабарів. Відразу поплатилися за сміливість ті, хто дозволив собі підтримати незручний курс Андропова. У цей політичний момент знову виявилися потрібними передові озброєні бійці партії, що захищають її від нападок недругів, ворогів, наклепників, ідеологічних диверсантів, які несуть у чисте й святе суспільство Країни Рад далеку й чужу ідеологію й розкладають, розкладають, розкладають непорочне дитя комунізму — радянський народ.

Ще в засобах масової інформації, як і раніше, не можна було зустріти навіть саме слово КДБ, не те що якусь оцінку або критику його діяльності. А співробітники Комітету продовжували щиро вірити, що роблять потрібну державі справу — захищають систему. Система ж у той час невпинно і твердою ходою рухалася до фінішу — до економічного й політичного краху.

Але, на жаль, більшість кадебістів про це поки що не думала. Хоча вони бачили, що вибори, в яких брав участь Черненко, це безпрецедентний фарс, і що генсек дуже слабий, і що незабаром країна втретє поспіль одягне чорний одяг. Сколихнуть повітря гудки заводів, кораблів, тепловозів-електровозів, випускаючи відпрацьовану пару, звільняючи місце для нового, свіжого повітря. Країна готувалася зітхнути на повні груди, набратися сил перед новим етапом розвитку, труднощі, складність і драматичність якого в тім 1985 році не міг передбачити ніхто. Жодна людина. Ні в Союзі, ні за кордоном не могли спрогнозувати, припустити, напророчити.

Здається, саме в цей час попереду замигтів початок кінця найпотужнішої у світі організації — КДБ. Так принаймні багато хто у світі вважав. Його співробітники мали обрати новий шлях, щоб урятувати «контору», себе, своїх