Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 323
Перейти на сторінку:
ріки, хмари й білі їх відображення, березові пагорки, луки і струмені повітря, що пахли то болотяною травою, то сухою ріллею, то медовою кашкою і полином, течуть крізь неї, — і тихим захопленням розширюється серце.

Якийсь чоловік повільно підійшов, спинився збоку біля поручнів і, здається, поглядав. Даша кілька разів забувала про нього, а він усе стояв. Тоді вона твердо вирішила не обертатися, але у неї була надто палка вдача, щоб спокійно витерпіти таке розглядання. Вона почервоніла і швидко, сердито обернулась. Перед нею стояв Телєгін, тримаючись за стовпчик і не наважуючись ні підійти, ні заговорити, ні зникнути. Даша несподівано засміялась, — він їй нагадав щось невиразно веселе й добре. Та й весь Іван Ілліч, широкий, у білому кітелі, сильний і соромливий, немов обов’язковим завершенням з’явився з усього цього річкового спокою. Вона простягнула йому руку. Телєгін сказав:

— Я бачив, як ви сідали на пароплав. Власне, ми їхали з вами в одному вагоні від Петербурга. Але я не наважувався підійти, — ви були дуже заклопотані… Я вам не заважаю?

— Сідайте, — вона підсунула йому плетене крісло, — їду до батька, а ви куди?

— Я, власне кажучи, ще не знаю. Поки що, — в Кінешму, до родичів.

Телєгін сів поруч і скинув капелюха. Брови його зійшлися, лоб узявся зморшками. Звуженими очима він дивився на воду, що вибігала з-під пароплава увігнутою пінявою дорогою. Над нею за кормою летіли гострокрилі мартини, падали на воду, злітали вгору з хрипкими, жалібними криками і, далеко відставши, кружляли й билися над скоринкою хліба, що пливла по воді.

— Приємний день, Даріє Дмитрівно.

— Такий день, Іване Іллічу, такий день! Я сиджу і думаю: як з пекла на волю вирвалась! Пам’ятаєте нашу розмову на вулиці?

— Пам’ятаю до останнього слова, Даріє Дмитрівно.

— Після того таке почалося, не дай бог! Я вам колись розкажу. — Вона задумано похитала головою. — Ви були єдиною людиною, яка не дуріла в Петербурзі, так мені здається. — Вона усміхнулась і поклала йому руку на рукав. У Івана Ілліча злякано здригнулись повіки, стиснулись губи. — Я вам дуже довіряю, Іване Іллічу. Ви дуже сильний? Правда?

— Ну, який же я сильний.

— І вірна людина. — Даша відчула, що всі думки її — добрі, ясні і любовні, і такі самі добрі, вірні й сильні думки були у Івана Ілліча. І особлива радість була в тому, щоб говорити — висловлювати одверто ці світлі хвилі почуттів, які підходять до серця. — Я уявляю, Іване Іллічу, що коли ви любите, то мужньо, впевнено. А коли чого-небудь захочете, то не відступитесь.

Не відповідаючи, Іван Ілліч повільно витягнув з кишені шматок хліба і почав кидати птахам. Ціла зграя білих мартинів з тривожним криком кинулась ловити крихти. Даша й Іван Ілліч повставали з крісел і підійшли до борту.

— Он отому киньте, — сказала Даша, — дивіться, який він голодний.

Телєгін далеко в повітря кинув останній шматок хліба. Гладкий головатий мартин сковзнув на нерухомих, розгорнених, як ножі, крилах, налетів і не вхопив, і зараз же штук десять їх помчало слідом за хлібом до самої води, що теплою піною вирувала з-під борту. Даша сказала:

— Мені хочеться бути, знаєте, якою — жінкою? На той рік закінчу курси, почну заробляти багато грошей, візьму жити до себе Катю. Побачите, Іваце Іллічу.

Слухаючи ці слова, Телєгін кривився, стримувався, і, нарешті, розкрив рота з міцним, чистим рядом великих зубів, і зареготав так весело, що змокріли вії. Даша спалахнула, але й у неї застрибало підборіддя, і не хотіла, а зареготала, так само, як Телєгін, сама не знаючи з чого.

— Даріє Дмитрівно, — промовив він нарешті, — ви чудова… Я вас боявся страшенно… Але ви просто чудова!

— Ну, от що — ходімо снідати, — сказала Даша сердито.

— З приємністю.

Іван Ілліч звелів винести столика на палубу і, дивлячись на карту, заклопотано став чухати чисто вибрите підборіддя.

— Що ви думаєте, Даріє Дмитрівно, про пляшку легкого білого вина?

— Трохи вип’ю з приємністю.

— Білого чи червоного?

Даша так само діловито відповіла:

— Або те, або друге.

— В такому разі — вип’ємо шипучого.

Мимо плив горбистий берег з атласно-зеленими смугами пшениці, зелено-голубими — жита і рожевуватими — гречки, що починала цвісти. За поворотом, понад глинястою кручею, на гною, під шапками соломи, стояли присадкуваті хати, виблискуючи віконцями. Трохи далі — десяток хрестів сільського кладовища і шестикрилий, наче іграшковий, вітряк з проламаним боком. Кілька хлопчиків бігло вздовж кручі за пароплавом, кидаючи камінцями, що не долітали навіть до води. Пароплав повернув, і на пустинному березі — низький чагарник і шуліки над ним.

Теплий вітрець підвівав під білу скатерку, під плаття Даші. Золотисте вино в гранчастих великих чарках здавалося божим даром. Даша сказала, що заздрить Івану Іллічу, — в нього є своє діло, впевненість у житті, а от їй ще півтора року морочитись над книжками, і до того ж таке нещастя, що вона — жінка. Телєгін, сміючись, відповів:

— А мене, знаєте, з заводу вигнали.

— Що ви кажете!

— За двадцять чотири години щоб духу не було. А то чого ж би я на пароплаві опинився. Ви хіба не чули, що у нас діялось?

— Ні, ні…

— Самому мені ще біда невелика. Еге ж… — Він помовчав, поклавши лікті на скатерку. — І подумати тільки, як воно у нас все робиться по-дурному й бездарно — на диво. І чорт зна, яка слава про нас іде, про росіян. Прикро й совісно. Подумайте, — талановитий народ, багатюща країна, а що зверху видно? Видно: нахабну писарську пику. Замість життя — папір і чорнило. Ви не можете собі уявити, скільки у нас витрачається паперу і чорнила. Як почали відписуватись при Петрі

1 ... 29 30 31 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"