Читати книгу - "Остання орбіта"

Бурмаков увімкнув ручне управління. Корабель плавно змінив курс, Бурмаков, не відриваючись, стежив за стрілкою висотоміра.

— Степане Васильовичу, — стурбований Павло увійшов до рубки. — Ми відлітаємо геть?

Стрілка ворухнулася і завмерла.

— Тихше! — шепнув Бурмаков, немов голос міг вплинути на ті невідомі сили, що мацають в цю мить своїми щупальцями корабель.

Павло мовчки узяв зі столу графіки і запитально поглянув на командира. Замість відповіді Бурмаков обвів червоним олівцем на карті місця передбачуваних вічок і знову змінив курс. Колишнє явище повторювалося: над очікуваним вічком корабель здригнувся.

— Зрозуміло? — нарешті запитав Бурмаков.

— Нічогісінько! — признався Павло.

— І мені теж, — розсміявся вголос Бурмаков, поглядаючи на товариша задоволеними блискучими очима. — Доведеться задати роботу приладам. Вони розумні, нехай розгадують.

Проте минуло декілька годин, а прилади так і не повідомили нічого нового. У певних, наперед відомих місцях корабель струшувало, і це було все, про що дізналися поки люди.

— Сказав би, що повітряні ями, але ж нічого щільного навколо нас немає, звичайне космічне середовище, — говорив Павло, укотре проглядаючи свідчення обчислювальних і аналітичних машин.

— Павле Костянтиновичу! — Бурмаков відсунув карту плутонових півкуль, потер праву скроню, що означало у нього крайнє хвилювання. — Всі відомі нам сили впливу ми можемо визначити і обчислити. Але це щось нове. Наші найдовершеніші установки тільки фіксують його існування і не можуть уловити суть. То, може, це…

— Гравітація?! — схопився Павло.

— Власне. Спрямована гравітація. Невидимий, націлений промінь гравітонів, — хвилюючись, відповів Бурмаков. — Я передбачаю безліч ваших питань. Але кажу наперед: я знаю не більше за вас. Припускаю — і тільки.

— А знаєте, Степане Васильовичу, — задумливо розкладаючи перфокарти рахункових машин, сказав Павло, — джерела цих променів розташовані так правильно, що нам і не віриться в їх природне походження.

— Мабуть, мабуть, — неуважно погодився Бурмаков, зайнятий якийсь своєю думкою.

Павло очікуюче втупився в нього. За неуважністю Бурмакова завжди крився несподіваний висновок. Степан Васильович перехопив його питальний погляд, усміхнувся і нерішуче відзначив:

— Маяки? Для космічних кораблів?

— Пастки? Для непрошених гостей? — підхопив Павло.

— Такі слабкі?

— Хто знає, скільки часу вони випромінюють свою силову енергію в простір, — відстоював свою точку зору Павло. — Може, тих, що створили пастки, і немає вже давно на світі. Залишилося лише творіння їх розуму — джерела штучних гравіполів, що направляються автоматами за раз і назавжди заданою програмою.

— Згоден навіть на ваш здогад, — сказав Бурмаков, — хоч він знову залишає мені тільки сліди, а не самих розумних істот. Невже ми їх не зустрінемо?

Не чекаючи відповіді на своє питання, Степан Васильович увімкнув екран телескопа, націленого на одне з місць, що випромінювало невідому енергію. Зображення було сірим, невиразним. Нечітко мелькали якісь тіні, що нагадували перисті хмари, крізь які просвічує чорне нічне небо.

— Нічого ми звідси не дізнаємося, — в голосі Бурмакова звучала гіркота. — Лише побувавши на місці, можна визначити, наскільки ми маємо рацію в своїх припущеннях.

— Є ще один спосіб випробувати, — нерішуче запропонував Павло.

Він знав, що Бурмаков дуже не любив, як це не дивно для навченого досвідом космонавта, ризику. А те, що Павло збирався зараз запропонувати, було саме ризиком.

— Загальмувати в зоні дії променя? — Бурмаков здогадався сам про задум Павла. — Але ми ж не можемо зміряти його силу. Раптом її досить, щоб вже не випустити корабель із своїх чіпких обіймів.

— Ага, повірили в мої пастки, — Павло поспішив перевести все жартома.

— Повірив — не повірив, а мені дуже не хочеться садити корабель у невідомість. Як добре було на Марсі!

Павло промовчав, розуміючи тривогу командира. Більше до цієї розмови не поверталися.

Виток за витком намотував «Набат» навколо Плутона. Здавалося, що вже на ньому не залишилося жодної точки, над якою не пролітав корабель. А Бурмаков усе зволікав, вичікував, сподіваючись хоч частково підняти запону, що вкриває цю таємничу планету. Але нарешті і його терпінню прийшов кінець. Зібравши екіпаж, Бурмаков віддав наказ:

— Розташовуйтеся по аварійних місцях. Будемо сідати.

— Все! — Бурмаков випустив з рук штурвал і розтиснув бліді від напруги пальці.

Надривний гул ядерних двигунів, що проникав навіть крізь багатошарову обшивку корабельного корпусу, оснащеного звукоізоляцією, втих, залишивши у вухах безперервний дзвін.

— Плутон біля наших ніг! — жартівливо піднесеним тоном доповів Бурмаков.

Вітя підвівся, щоб першим побігти до виходу. Але зробив один крок і, ніби наткнувшись на невидиму перешкоду, спіткнувся. Павло ледве встиг підхопити його. Хлопчик розгублено подивився собі під ноги.

— Гостинний Плутон, — продовжував тим же тоном Бурмаков, — хоче нагадати людям, що вони забули про тяжіння. Як доповідають прилади, воно тут майже вдвічі більше, ніж на нашій рідній планеті. А якщо врахувати, що ми за останній час трохи відвикли, щоб нас обмежували сили гравітації, то на перших порах доведеться важко. Проте не засмучуйтеся. Ми скоро звикнемо до своєї нової ваги, наші м’язи зміцніють, і бігатимемо не гірше, ніж на Землі.