Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— Я десь бачив цього типа, — прошепотів Стефан до Марти. — Тільки де, не можу згадати…

Горда постать чоловіка у білому повагом наближалася до води. Чорні, маслинові очі відверто обмацували Мартині груди під мокрою кофтиною, на мить зупинились на обличчі, і від захоплення чоловік навіть хитнув головою. Він зупинився за три кроки і тихо, але владно, проказав:

— Ти будеш моєю гостею. А ти, — зневажливо тицьнув у Стефана, — забирайся геть!

Марта спочатку сприйняла увесь той показний фарс за якесь театралізоване дійство, тому дивилася на все з легкою зневажливою посмішкою. Не встигла навіть зреагувати на почуте безглуздя — бо звідки у наш час можуть з’явитися такі середньовічні амбіції і манери, — як двоє автоматників попід руки повели Стефана до машини, безцеремонно штовхнули в кузов, і джип відразу рвонув з місця.

— Ні! Як ви можете! — закричала Марта. — Це ж не по-людськи. Я теж поїду з ним!

Дівчина кинулася навперейми, але автоматники перегородили дорогу.

— Мій острів — мої закони! — почула у відповідь. Сильна чоловіча рука обхопила лікоть і силоміць повела до лімузина, мотор якого вже вурчав, запопадливо включений водієм.

Темношкірі красуні стояли осторонь і з викаряченими очима дивились, як борсається білявка, вириваючись з сильних чоловічих рук, така непокірна їхньому володареві.

— Відчепіться! — випручалася Марта. — Нікуди я з вами не піду. Де Стефан? Куди ви його повезли? Сте-фа-не!

Марта повернулась туди, де щойно вуркнув джип, однак нічого, крім куряви, не побачила.

— Сте-фа-не!

Від обурення, що так безцеремонно розпорядилися нею і Стефаном, та ще й силоміць тягнуть казна-куди, у Марти аж дух перехопило. Вона трусонула головою, відганяючи хвилі уже висушеного сонцем волосся, стиснула кулаки і сама пішла у наступ.

— Ану, припиніть тут грати вар’ята! Теж мені, джентльмен, манерами первісної людини у гості запрошує. Руку допомоги простягнули потерпілим, називається. А пішли ви…

Чоловік від почутого відступив на крок, чорні крила брів злетіли від здивування, вуста смикнулись у подобі посмішки. Це ще більше підлило масла у вогонь. Марту важко було зупинити.

— Чого викарячився на мене! Удаєш з себе задрипаного голлівудського красунчика? Аякже, є перед ким, он скільки дівчат за собою таскаєш… Наш літак розбився, а ти тут…

Вона бачила, як впали ниць дівчата, виставивши напоказ сонцю пишні сідниці і ховаючи голови з переляку ближче до землі, почула, як клацнули автомати, але не зупинилася, підійшла майже впритул до кремезної постаті, обвішаної золотими ланцюжками з коштовним камінням.

Такі ланцюжки вона вже бачила… на фото в газеті, де нижче йшов текст про якогось нафтового магната, що купив собі на час літнього відпочинку острів. Значить, перед нею — справжній нафтовий туз, а не розігрується сцена.

Марта підвела очі і зіткнулася з поглядом, в якому встигла вловити захоплення.

— Ти будеш моєю гостею!

Другий день Теодор Ероут хлептав віскі несамовито. Іноді йому самому ставало не по собі від надмірно випитого. Але цупкі щупальці міцно тримали мозок у напруженні, позбавляли такої блаженної можливості розслабитись. І тоді Тед ревів, жбурляв урізнобіч пляшки, келихи, розганяв запопадливих одалісок, котрі своїми любощами марне намагались допомогти йому відключитися від земного і відчути плотську насолоду.

— Геть звідси! — горлав Ероут. — Я дістав благословення Всевишнього! Він милістю своєю залишив мене живим! Мене чекає велич! О, велич!

Інакше те, що він урятувався і доля так милостиво повернулась до нього, розчистивши шлях до скарбу, Тед не сприймав. І заради чого тепер житиме, нікому ні мур-мур.

Тихо, ша!

Навіть дулю скрутив і тримав у кишені, аби ніхто не бачив. Йому взагалі треба тримати себе в руках, щоб не вибовтати бодай натяком таємниці, до якої наблизив його Всевишній, і якою ще володіє ота білявка, котрій Доулд начепив браслет.

Тихо, ша!

Доулда таки шляк трафив просто у літаку. Недарма батечко казав, що у нього серйозні проблеми з тиском. Туди дорога трухлявій бестії. Але він щось таки встиг пробелькотіти сусідці на незрозумілій мові. Що? Ясна річ, не про палку жагу до білявого дівчиська, а про…

Тихо, ша!

У такі хвилини Ероуту забивало памороки і він не знав, як йому молитися: за упокій душі паскуди Доулда чи за здравіє білявки. Чергова порція віскі підказувала інший варіант, котрий був йому більш до вподоби і вартував додаткової порції пійла.

— Я дістав благословення Всевишнього! — горланив п’яно. — Велич, о-о-о, велич!

… Ероута виловили два дні тому одаліски катарського нафтового магната Ель Даві, котрі дрімали нічим не прикриті на палубі білосніжної яхти.

У воді Тед борсався недовго, близько двох годин відтоді, як поляк ще з одним сміливцем зіштовхнули його з літака. Однак здавалося, минула вічність, і його годинник «Огоуапа» можна викинути, бо стрілки зовсім не рухалися. Він навіть розщепив браслетку і підніс годинник до вуха. Ритмічне клацання чулося добре, а от вимір часу тягнувся занадто довго, тож «Огелгапа» тут сном-духом не винна. Шкода стало викидати просто так дорогу річ і він більше не намагався вловити рух стрілок.

Мабуть, сонце його добре напекло, бо казна-звідки почув тихий голос бабусі. Батько, правда, казав на тещу, що