Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Старшина промовчав, і лейтенант навкарачки хутко поповз уперед, обминаючи бійців. Івановський не бачив їхніх облич, але майже фізично відчував їхню настороженість, сповнені чекання й тривоги погляди з-під капюшонів. Усі мовчали. Обганяючи Шолудяка, що винувато сопів, розпластавшись у борозні, Лейтенант суворо наказав:

— З усієї сили! З усієї сили, Шолудяк! Зрозумів Івановський виповз у голову своєї тепер уже зібраної в одно пластунської колони і знов почав гребтися в найглибшому снігу скраю чагарника. Однією рукою він тяг лижі, другою автомат: сумка з автоматними дисками все сповзала зі стегна на живіт, і він раз у раз одкидав її за спину. В снігу він натрапив на якусь купу гілля, котре гучно затріщало вночі, за щось зачепився, роздер маскхалат. Тихо вилаявшись, лейтенант хвилину вибирався з цієї пастки, потім збочив, узяв трохи далі від чагарника. Десь тут поблизу має бути струмок, що впадає в річечку; від струмка починається найбільш небезпечний відрізок шляху в розриві німецької лінії.

До струмка він усе ж не доповз — попереду, дуже близько, щось клацнуло вгорі, зашипіло, заіскрилося, і яскраво-вогняна дуга розрізала край неба. Розпашілий від боротьби зі снігом, Івановський не відразу і втямив, що це ракета. Вона злетіла і недалеко від них яскраво розквітла вгорі букетом променистого білого полум'я, і снігова рівнина з чагарником затаїлася, притихла, залита трасуючою сліпучістю. На мить усе довкола завмерло, а потім здригнулося, шаснула по заплаві на всі боки плутанина невиразних стрімких тіней. Ракета упала за чагарником і ще зо три секунди яскріла на сніговому обширі кволими рештками світла.

Івановський принишк, де лежав, майже не дихаючи, груди задушливо розпирало від нестачі повітря, вітер вихрив сніговим пилом. Лейтенант чекав пострілів, крику, наступної ракети, але у згуслій суцільній темряві над заплавою, як і досі, стояла непевна тиша. Тоді він на мить заплющив очі, щоб скоріше минуло засліплення, і знову подивився вперед. Його дивувало вже, звідки тут могла взятися ракета, з того боку, звідки вона злетіла, не повинно бути німців, там болото, річечка, чагарник. Саме туди треба їм повзти. Тепер виходило, що той напрям закритий.

Позаду його поторгав за чобіт Лукашов, але Івановський не озирнувся й не озвався навіть. Найважливіше, що турбувало його зараз, — помітили їх чи ні? Якщо помітили, то, мабуть, їхня сьогоднішня спроба на тому й скінчиться. Якщо ж ні, то слід якомога скоріше подолати цю прокляту місцину.

Минула ще хвилина, не було ні ракети, ні пострілів, і лейтенант подумав, що це, напевно, там сидить посланий на ніч ракетник. Івановський круто повернув у кущі, вже не попластунськи, а навкарачки дістався низького берега річки, над якою, вмерзлі у лід, хилилися криві чорні вільхи. Тут він затримався, не наважуючись одразу поткнутися на лід. Але іншого виходу не було, він зсунувся з купнистого берега, лід, на щастя, не тріснув, не угнувся, хоч і був ще тонкий під рівним шаром пухнастого снігу. Івановський поспішно переповз річку й збоку від куща лози видерся на той берег. Тут чагарника було менше, він тулився до самої річечки, а далі починався пагорок із селом і німецьким окопом під скособоченим сараєм на відшибі.

Сержант Лукашов не відставав од нього ні на крок, і коли Івановський спинився в нерішучості, підповз до нього й шепнув просто в обличчя:

— А давайте річкою…

— Тих…

Становище ускладнювалося.

З цього боку вони опинилися дуже близько від німців, та й пробиратися далі тут можна лише надто вузьким краєчком чагарника уздовж річки. Було дуже спокусливо вернутися на льодову рівнину річечки, але вона петляла, мов заплутана вірьовка, це скільки ж потрібно викрутити петель тих? І знову ж, а коли де погано замерзло Йому здалося, що вже минуло багато часу, що він надміру довго затримався в цьому чагарнику і так непростимо запізнюється з самого початку. Аж здригнувшись од тієї тривоги, Івановський озирнувся, але ззаду, мабуть, уже всі перебралися на цей бік і чекали, щоб рушити далі. У пітьмі поблизу немовби темніло зо два обличчя, інших, правда, не було видно, та він почав обережно гребтися далі.

Цього разу Івановський проповз дуже мало — знову із того ж місця злетіла ракета, потім гахнув її постріл. Лейтенант утиснувся в сніг, з усієї сили вдивляючись у чорно-білу плутанину гілля на яскраво освітленій миготливій долині. Ні, ракета помчала в тому ж напрямку, на той бік заплави, звідки вони приповзли сюди. Отже, їх не помітили. Коли ракета згасла, він із полегкістю смиконув за ремінець лижі й сам на ліктях і колінах рвонув по снігу вперед. Кілька секунд він нічого не бачив перед собою, тільки гріб, гріб сніг і тяг лижі. І раптом знову осліп від неймовірно яскравого світла, що сяяло з піднебесся — сніг заіскрився, заблискотів, плутані тіні від кущів крутонулися на одному місці й, чітко відбившись на снігу, завмерли. Завмер і він, відчуваючи, що цей холодний простір ось-ось проріже черга. Як завжди у хвилину найбільшої небезпеки, думка його зреагувала з блискавичною швидкістю, він зрозумів, що це — від сарая, значить, дуже близько. Ракета геть уся згоріла у висоті, і він знову прижмурив очі, щоб скоріше позбутися сліпоти, лежав нерухомо. Якщо помітили, то, очевидно, треба податися назад, на річку, під захисток її бережка. А якщо ні… Тоді треба якомога скоріше повзти уперед, далі. від цього проклятого місця, де тебе підсвічують з обох боків.

Пострілів не було й цього разу, і він із зухвалою рішучістю ринув уперед, відчувши раптом, що йому неабияк щастить. Скоріше, скоріше!.. З несподіваною спритністю він пробирався уздовж берега, зовсім зарившись у сніг, який нещадно забивав йому обличчя, рот, не давав дихати і засліплював очі. Коли ж до нього вернулася попередня здатність бачити у пітьмі, він раптом помітив, що з лівого боку від сарая його затуляє горбик висотою до коліна, не більше, мабуть обніжок. Це його дуже втішило, тепер йому не страшні й ракети — тільки б скоріше!