Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 195
Перейти на сторінку:

Він повз довго і квапливо. Під одягом на грудях і спині все вже змокріло від талого снігу й холодного поту, на своїх він не озирався, бо то було б марно — все одно він не міг підігнати їх. Він лише надіявся на владу свого прикладу, на силу солдатського правила — рівняйся на командира.

Коли в небі ще спалахнула ракета, Івановський принишк із витягнутою наперед рукою і низько понад снігом оглянувся: так і є, бійці знову розтяглися, знову позаду сержанта був розрив кроків на двадцять. Обніжок, на лихо, тут скінчився, тепер їх ніщо вже не затуляло від того попереднього окопу. Одно добре — сарай на пагорку вже залишився позаду, вже й ракета летіла в їхній тил. Попереду ж розкинувся широкий луг із рядом негустого чагарника з одного краю.

Ракета згасла, і на його душі полегшало — здається, найважче здолали. Це було так приємно відчути — недовго і стримано порадіти, — але не встиг він знову викинути наперед свою зв'язку лиж, як тієї ж миті змушений був тицьнутися головою у сніг. Зовсім близько позаду недоречно і неймовірно гучно бабахнув гвинтівочний постріл. Жахнувшись, Івановський наступної миті різко повернувся на бік, рука звично схопилася за автомат, але ні ззаду, ні з боків не побачив ніякого руху. Все навкруги ніби завмерло, один тільки постріл — і більше ні звуку, і ніде нікого поблизу. Але за кілька секунд над чагарником яскраво засвітилося одразу у двох? місцях. Лейтенант простежив за польотом ракет — вони, як і попередні, впали позаду, та зразу ж злетіли ще дві, з обох боків річечки. При їхньому яскравому світлі рвучким тріскотом озвався кулемет від сарая, його вогняні стрічки стьобнули по чагарнику біля річки. Кілька куль відскочили рикошетом від обніжка, за яким вони ще недавно ховалися, і жаристими бризками розлетілися на всі боки. Кулемет мовби намацував їх уночі, і так близько намацував, що їх рятувала тільки пітьма. Івановський лежав і скреготів зубами від німої розпачливої люті: так усе йшло добре — і на тобі, когось угледіли. Чи зачули.

Напевне, вони так пролежали довго, бо лейтенант уже почав здригатися від холоду, мокра білизна крижаним панцером облипала тіло. В небі згоріло з десяток ракет, кулемет біля сарая поступово змовк. І тоді його раз і вдруге посмикав за чобіт Лукашов. Івановський обернувся.

— Кудрявця поранило.

— Як Сержант замість відповіді знизав плечима і теж обернувся назад, мабуть, чекав звідти пояснення.

Було від чого вилаятись, але Івановський тільки судорожно стиснув у рукавицях по жменьці снігу. Що й казати — початок був зіпсований, а незабаром могло статися й найгірше: їх побачать у полі. Однак повзти назад тепер зовсім не було коли, і він наказав першому, кого побачив у пітьмі:

— Шолудяк! Марш назаді Забрати пораненого і назад!

По обличчю бійця ковзнуло щось заклопотане, та за хвилину він, розсовуючи тілом сніг, зник у темряві. Лейтенант зразу ж похопився від думки, що до пораненого краще було б послати не його, а когось спритнішого, але вертати Шолудяка вже не став. «Хай живе», — з почуттям несподіваної великодушності подумав він. Не кожному випадає таке, однак цей старий, напевно, більше за інших має право, щоб вижити, — все ж таки батько, вдома троє дітей, а це щось та означає.

Німці біля сарая мовчали, напевне, так нічого й не помітили; стало тихо, лише за лісом усе гурчала, перекочувалась і стогнала гарматна колотнеча. Івановського знову охопив неспокій за витрачений час, який, незважаючи ні на що, минав швидко, і лейтенант навіть злякався, що може спізнитися. Правду кажучи, він не передбачав стільки несподіванок з самого початку і тепер подумав невесело: «А що ж буде далі?»

Івановський рвонувся вперед, але не проповз і десяти кроків, як знову припав до землі, рятуючись од потоку стрімких трасуючих куль, що замиготіли довкола. Розпластавшись на снігу, лейтенант вдивлявся у той бік, де ледь помітним горбиком темніла на снігу будівля, і швидко поліз назад під захисток усе того ж маленького, ледь помітного вночі обніжка. Однак, напевно, їх помітили. Вгорі з шипінням і тріском шматували небо ракети, а кулеметні траси, вогняно виблискуючи у темряві, сікли, пронизували, збивали сніг якраз на їхньому шляху з-за обніжка. Що б там не сталося, треба було вислизнути з цієї пастки, але на яскраво освітленому полі це неможливо.

Здається, вони потрапили в біду, і надовго. Добре ще, що їм трапився цей обніжок, ніби посланий богом для їхнього порятунку, — він ховав їх од кулеметного вогню з пагорка. Але скільки можна ховатися?..

Тим часом усі нерухомо й мовчки лежали, чекаючи його рішення та його командирської дії. І він надумав єдино можливе: гранатами закидати кулемет. Очевидно, найкраще підповзти до нього з боку фронту, від річки, і зробити це найуспішніше, зрозуміло, міг тільки він сам. Тільки одному, в крайньому випадку двом, ще можна якось підкрастися до нього непоміченими.

— Передайте: старшину — до мене!

Бійці передали один одному його команду, і Дзюбін швидко приповз, мовчки ліг обіч.

— От що. Треба зняти кулемет, — сказав Івановський і, не почувши у відповідь ні слова, пояснив: — Інакше не виліземо. На випадок чого візьми карту, поведеш групу.

— Не годиться так, — помовчавши, заперечив Дзюбін. — Треба когось іншого.

— Кого іншого? — спитав лейтенант. — Спробую сам.

Відкинувшись набік, він розстебнув тілогрійку, дістав із-за пазухи зібганий аркуш карти, підсунув ближче до старшини свої лижі. Кулемет мовчав, догоряла на снігу настильно кинута німцем ракета, стало темно і тихо. Але він знав, що варто лише висунутись із-за обніжка, як німці знову розпочнуть свій тарарам; очевидно, вони все-таки щось бачать.

— Лукашов, за мною, — тихо покликав лейтенант і не оглянувся, знав?

1 ... 30 31 32 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"