Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 195
Перейти на сторінку:
Лукашов не відстане. В суцільній темряві, що огорнула їх, він з автоматом у руці і трьома гранатами в кишенях поповз назад під обніжком. Треба було поспішати, інакше вся його вилазка втрачала смисл. Зрозуміло, це було не найкраще, може, навіть навпаки, але іншого виходу зі свого становища він не знаходив. Інший — хіба що повертатися назад, що, зрештою, теж було непросто. Він зло, розпачливо лаявся і повторяв, розгрібаючи сніг: «Ну бий же, гаде! Бий! Трахкоти більше…»

Йому треба було, щоб кулемет стріляв, Коли кулемет стріляє, обслуга його глуха й німа, тоді б уже лейтенант як-небудь підкрався до нього. І кулемет справді незабаром ударив — одразу, як засвітилася ракета. Але, на своє здивування, у перший момент Івановський не побачив жодної з його трас. Коротке нерозуміння лейтенанта, проте, зразу ж і минуло — кулеметні черги були спрямовані в їхній тил у напрямку заплави і річки, в те місце, де недавно вони переповзали біля чагарника. Цього разу німці стривожилися надовго і всерйоз. Над заплавою палахкотіла справжня ракетна пожежа, довкола стало видно як удень, на луг із пагорка мчали, перехрещувались і розходилися густі віяла куль; кілька кулеметів із різних місць озвіріло сікли чагарник. Спочатку Івановський інстинктивно утиснувся в сніг, мало що бачачи із своєї борозни і лише напружено вслухаючись у густий миготливий скрегіт угорі. Але й не дивлячись, він швидко збагнув, що це не так собі, що це все?

— Шолудяк. Значить, таки помітили, висвітили і тепер розстрілюють. Зрозумівши це, Івановський раптом здригнувся від радісної і щасливої думки: Шолудяк відволікав огонь на себе, треба негайно цим скористатися. Лейтенант зразу ж розвернувся у снігу, навкарачки приповз у голову своєї групи, схопив лижі.

— За мною! — крикнув він, уже не остерігаючись, що в цій тріскотняві його почують німці.


2

Останні метри до лісу вони не повзли, а, пригнувшись, знеможено бігли, поки один за одним не попадали в чахлому ріденькому чагарнику. Розпластані на снігу судорожною гіркою задишкою, хвилину збентежено мовчали, не в змозі сказати й слова. В кожного у такт із серцем билася тепер єдина думка — наче вдалося, пройшли, найгірше лишилося позаду. Німці з пагорка, здається, прогавили їх. Захопившися стріляниною по заплаві, осліплені сяйвом ракет, вони, мабуть, не часто позирали навколо, поки не розстріляли коло річки Шолудяка й Кудрявця. «Спасибі ж вам, дорогі бійці», — розчулено думав Івановський, лежачи на снігу і в гарячій задишці хапаючи ротом повітря. Першу плату за успіх внесено, який же буде його кінцевий наслідок?

Ще не зовсім оддихавшись, Івановський підвівся і сів на снігу. Поодинокі вогняні блискавки куль пронизували снігову пітьму вже. далеченько ззаду, назустріч їм летіли інші з сосняка по той бік заплави — це вступив у бій батальйон. А тут, біля чагарника, було спокійно, перед ними лежав голий, не дуже засніжений схил із гривками на межах. Івановський дістав годинника, було пів на десяту.

— Хто стріляв? — стримано, з накипілим гнівом запитав лейтенант, згадавши той злощасний постріл коло обніжка.

Неподалік серед розпластаних бійців хтось у білому заворушився і сів на снігу. По шпичаку, що випирав під капюшоном, командир упізнав Дзюбіна — старшина був у будьонівці.

— Стріляв Судник.

— Я стріляв, — винувато й глухо підтвердив застуджений голос, і лейтенант змовк, своїм мовчанням даючи зрозуміти, що хоче бачити порушника перед собою. Судник розслаблено підвівся на ноги.

— Навіщо стріляв Боєць покрутив у руках гвинтівку.

— Та ось, запобіжник підвів.

Івановський зиркнув на обкручену бинтом зброю, і його пересмикнуло від люті — в бійця була СВТ, ефектна на вигляд десятизарядка, складна за конструкцією і не дуже надійна в бою. Просто біда, як він перед виходом не доглядів, хіба можна було з такою зброєю відправлятися в тил до німця?

— Чорт би вас побрав! — не стримавши гніву, з тихою злістю вилаявся лейтенант. — Що у вас за зброя?

— Гвинтівка.

— Яка гвинтівка?

— Самозарядна Токарева номер ен-ем шістсот двадцять чотири.

— Ен-ем! Ви гіршої не могли знайти Видно, лише тепер зрозумівши свою похибку, боєць винувато похнюпився. Лейтенант майже з ненавистю позирав на його притиснуту вагою речмішка постать, мокрий, обвислий на колінах халат. Увесь вигляд цієї постаті виражав провину й покору. Ця його покора, однак, трохи вгамувала накипілий командирський гнів, лейтенант зрозумів, що даремно дуже карати бійця за справу, про яку він не має уявлення. Проте не можна було ігнорувати й той факт, що Судник мало не погубив усю групу, і лейтенант зараз просто не знав, як з ним повестися.

— Ви розумієте, що ви наробили?

— Чорта він розуміє! — раптом, сидячи, злісно почав Лукашов. — Нехлюй він! Навіщо було брати такого!

Судник, як і до того, стояв мовчки, низько опустивши голову.

— За таке діло цокнути тебе к чортовій матері! — погрозливо шепотів лейтенант. — Зрозумів Голова бійця схилилася ще нижче, він, очевидно, зовсім не знав, що сказати у своє виправдання, і, готовий прийняти кару, мовчав. Та лейтенант швидко збагнув, що нічого йому тут не заподієш: окрім хіба що вилаяти цього недотепу, він нічого більше не міг.

— Гаразд. Потім ми з ним поговоримо, — напевне відчувши цю нерішучість командира, примирливо зауважив Дзюбін.

— Я ще розберуся з тобою! — багатозначно пообіцяв Івановський і, обернувшись, скомандував іншим: — На лижі!

Всі одразу ж заворушилися, готуючи лижі, і швидко поставали на них —

1 ... 31 32 33 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"