Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Я б його провчив! Мені він не попався, шмаркач, — бурчав поблизу сержант Лукашов.

— Гаразд, усе! — гучним шепотом обірвав його Івановський. — Готові? Судник — за мною! Марш!

Лейтенант узяв рвучко з місця, направляючись у прогалину між чагарником, але в пухнастому снігу лижі ковзали погано й різали глибоку колію, з якої стирчали тільки їхні загнуті гострі кінці. Гілля чіплялося за маскхалат, здирало з голови капюшон. Очевидно, чверть години лейтенант продирався крізь чагарник, поки не вихопився на узлісся. Тут було теж понічному тихо, лише дув поривчастий вітер. Івановський намацав лижами твердіший сніг і відштовхнувся палицями. Погляд його був спрямований уперед, назад лейтенант не оглядався, він чув за собою шурхіт лиж і звичне вже похекування бійців. Його обурення Судником потроху стало проходити, уступаючи місце іншим емоціям. Як-не-як, а все-таки найбільша небезпека для них минула, і командир став звикати до того, що їх тепер вісім. Щоправда, цілком примиритися з цим було неможливо, завтра ж йому дуже знадобляться люди, і Судник заслуговував суворого покарання. Але як ти його покараєш? Розстріляти, звісно, це занадто, у лейтенанта була органічна відраза до такого звичайного на війні покарання, коли й без того гинули, на гауптвахту ж не посадиш тут. Отже, слід відкласти усе до повернення. До того ж їм пощастило, взагалі могло бути гірше. Коли розібратися, то ще невідомо, як би все склалося, коли б Судник не стріляв, не поранило Кудрявця і не відправили з ним Шолудяка, який ненароком підманув собою німців і виручив усіх. Цілком можливо, що до ранку їм не удалося б прорватися з-за того обніжка, а по видному їх би за півгодини розстріляли всіх із мінометів. Чи багато треба для десяти чоловік? А так ось прорвались, і тепер аби тільки не наразиться десь уночі на які-небудь тилові частини.

Незабаром почався невеликий спуск, лижі ковзали легше, рукам стало вільніше, і лейтенант оглянувся. Судник проворно ішов слідом, трохи відірвавшись, тягнувся у пітьмі сержант Лукашов. Інші ніби теж підрівнялися, і серед вітру в нічному полі чувся тільки рівний шурхіт снігу під лижами. Лейтенант ще збільшив темп. Дорога була далека, навіть занадто далека для однієї ночі, — й треба було дуже поспішати. Тут він ще пам'ятав маршрут, вивчений учора по карті, і знав, що незабаром знову почнеться заплава біля тієї ж річечки, якої треба їм триматися.

Після чагарника бійці увійшли в ритм, і група швидко посувалася в сірому нічному присмерку. Хмарне небо щільним килимом затулило зимовий простір, у якому тьмяно сіріли довкола невиразні плями кущів, дерев, чорнобилю і ще чогось, туманного й загадкового. Ракети на передовій світили далеко позаду, звідси було видно лише їхні миготливі відсвіти за спадистим узгір'ям.

Івановський поступово став заспокоюватись, набирати рівноваги й розважливості. Правда, весь час не міг забути про Шолудяка, так недоладно з ним вийшло — пожалів, називається. Певно, знадобився б узавтра, все ж таки сапер і літня людина, не якийсь там хлопчак, як цей Судник. Із саперами йому не пощастило, хоча більше йому потрібні саме сапери. Але тут нічого не вдієш. У той час, як група лежала у світлі ракет, здавалося, вернув би назад половину, аби друга половина прорвалася. Лейтенант із власного досвіду знав, що не все в житті виходить так, як треба, тим паче на війні. Щоб досягти мети, часом доводиться до останньої можливості боротися з могутньою силою обставин, інакше завалиш справу і пропадеш сам. Взагалі війна нещадна до кожного, але справді першим на фронті гине боягуз — саме той, хто більше за інших дорожить життям. А проте доволі гине і сміливих. Війна на диво сліпа в стосунках з людьми і далеко не по їх заслугах розпоряджається життями. Як ніде в мирному житті, тут зрадлива і мінлива доля людини, якій, щоб вижити, ні на хвилину не можна випускати із рук тугих віжок обставин, за будь-яких найскладніших умов треба старатися керувати ними.

Біль од першої і такої прикрої втрати не залишав Івановського. Ненадовго лейтенант забував про нього, заклопотаний дорожніми турботами, але він знову повертався щемким, надто добре знайомим на війні болем. І скільки він не зазнав його за п'ять місяців, цього жагучого в серці болю, і яким би звичним він часом не здавався, цілком звикнути до цього неможливо. Скількох Івановський уже втратив назавжди за ці місяці війни! Думалося, пора б уже звикнути до самих втрат і скоритися усвідомленню неминучості їх. Але як не звикав, ні-ні, та й охоплював такий відчай, що, здавалося, краще б підставив під ту прокляту кулю власну голову, ніж бачити, як назавжди спускають у могильну глибину близьку тобі людину.

А свого кращого друга, розвідника капітана Волоха, Івановський навіть не встиг закопати… Просто в них не знайшлося лопати і якихось п'ятнадцяти хвилин часу — від шосе уже мчали на мотоциклах німці. Відстрілюючись, вони з Погрібняком загорнули тіло капітана в плащ-палатку і похапцем закидали листям, перемішаним зі снігом. Так і лишився їхній командир на узліссі того далекого смоленського урочища, де ледь не зосталися усі. А наступного за ним, сержанта Рукавицйна, навіть не вдалося винести з пагорка, на якому його наздогнала куля, і через десять хвилин його там підібрали німці.

Загалом Івановському щастило на хороших людей у війну, але найбільше поталанило, звичайно, з капітаном Волохом. Якимось непоясненним відчуттям лейтенант зрозумів це відразу, як тільки побачив його на оповитій раннім туманом просіці у Боровському лісі. Стоячи на колінах, капітан щось витрушував із кишень у кинутий на мох кашкет, поруч — розгорнута карта, а довкола сиділи й лежали його розвідники. Усі були в зелених маскувальних халатах з відкинутими капюшонами і в пілотках, лише в одного капітана був кашкет, по якому лейтенант одразу впізнав у ньому командира і привітався.

— Товаришу командир, дозвольте звернутись!

— Будь ласка, — просто й усміхнено, без найменшої командирської суворості сказав капітан. — Звертайтеся, коли є з чим. А то в нас, бач, самий потрух.