Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 195
Перейти на сторінку:

Певно, Волох хотів пожартувати і, може, навіть почастувати махоркою, але махорки в нього не було, як не було її і в лейтенанта. Щоправда, Івановському було тоді не до курива, він би зрадів більше сухарю чи шматку хліба, бо два дні вони майже нічого не їли. Після розгрому в нічному бою під Крупцями лейтенант відбився од полку, потрапив в оточення, вийшовши з якого блукав з дванадцятьма бійцями по лісах у пошуках своєї частини. Та ніде не міг знайти хоча б рештки своєї дивізії, часом йому зустрічалися бійці з невідомих частин, але ніхто з них до пуття нічого не знав, у прифронтовій смузі всі перемішалися — і наші, і німці. Ще за день довкола зосталися тільки німці, він скрізь наштовхувався на них самих або на їхні сліди і тиждень метався з одного переліска в інший, шукаючи якогось виходу. В нього не було карти, зовсім не зрозумілою була обстановка, червоноармійці, що зустрічалися на шляху, давали найсуперечливіші відомості. Ясно було одне — наші відійшли далеко, а німці пруть на Москву. В кількох випадкових сутичках він утратив ще трьох чоловік; двоє зникли вночі: може, відбилися десь у темряві й пристали до інших груп, а може, й ще гірше. З ним лишилося четверо, вони забрели в якусь лісову гущавину, де вже не було ні німців, ні наших. І ось ця випадкова зустріч із групою розвідників край лісової просіки.

Капітан усе-таки щось натрусив із кишень і скрутив тонесеньку цигарку. Бійці мовчки і, як здалося лейтенантові, з прихованим сумом спостерігали за своїм командиром.

— Як запальничка, уціліла? — спитав капітан, засовуючи в синє галіфе вивернуті кишені.

— Яка запальничка? — здивувався Івановський.

І раптом усе згадав.

Справді, місяць тому під Косачовом, де вони стояли тоді в обороні, якось на світанку начальник розвідки полку привів на батарейний СП незнайомого командира в кашкеті і з орденом Червоної Зірки на габардиновій гімнастерці. Коли трохи розвиднілося, вони почали щось розглядати в стереотрубу на боці ворога, робили позначки на карті. Потім разом поснідали. Капітан ще почастував Івановського «Казбеком» і, прикурюючи, звернув увагу на його трофейну запальничку — фігурку буддійського ченця. Запальничка справді була досить цікава: натиснеш на пружину — і в ченця розтулявся череп, у якому спалахував тоненький вогник.

Запальничка була при ньому, Івановський вийняв маленьку чорну фігурку ченця, великим пальцем натиснув на пружинку. Але цього разу вогник не спалахнув, мабуть, не було бензину.

— Цікаво, цікаво, — сказав капітан. — Шкода, курива — як кіт наплакав.

— У нас теж ні тютюнини, — сказав Івановський.

Їхні обличчя стали враз серйозними, капітан натягнув на плечі свою порвану в кількох місцях куртку. Почуттями оволоділа невесела фронтова буденність.

— Давно бідуєте? — запитав капітан.

— З сімнадцятого. Як розбили під Косачовом.

— Що ж, підемо разом. Отут, на моїй карті, позначений стик, сюди й спробуємо поткнутися.

Вони пробиралися ще чотири доби, але ніякого стику в німецькій лінії фронту не знайшли, як, зрештою, не знайшли і самого фронту. Стояла глибока осінь, листя з дерев усе осипалося, після холодних тривалих дощів настала рання волога стужа. Дороги були забиті обозами, автомобілями, підводами передових і тилових німецьких частин. Бійці пристали від багатоденного переходу по бездоріжжю, змарніли від голоду. Декого почала доймати простуда, кашель. Лейтенанта мучили чиряки по всьому тілі. А потім у групі з'явився поранений у ногу розвідник, який не міг іти, і вони по черзі несли його на зроблених із жердин і плащ-палатки носилках. Тому не могли йти швидко, але командир не хотів залишати розвідника. Це був чудовий розвідник, ясноокий і білявий атлет на прізвище Фіх, який вільно розмовляв по-німецькому. Поранили його випадково, коли вони удень заскочили в село, щоб розпитати про дорогу та роздобути щось з їжі, й наткнулися там на німців. Першого німця, що вийшов із двору, капітан повалив ударом ножа в шию. Це виявився офіцер, і Волох за давньою звичкою розвідника насамперед схопився за його польову сумку. Та слідом за офіцером ішли ще двоє, один з них вистрелив із пістолета й влучив Фіху в стегно. Добре, що Балаєнко дав чергу, німець упав, і вони всі кинулися тікати городами, підхопивши пораненого, який після цього пострілу не міг ступити вже по землі жодного кроку.

Мабуть, німецька куля пошкодила якийсь центральний нерв, нога звисла, мов нежива. До того ж незабаром підскочила температура, певно, почалося зараження. Тривалі переходи завдавали неймовірних страждань пораненому, пов'язка весь час сповзала, рана кровоточила. Фіх, зціпивши зуби, терпів, усе більше хмурився і мовчав.

Одного разу вони спинилися перепочити на якомусь зарослому молодим дубняком пагорку. Листвяний ліс уже стояв голий і незатишний, лише приземкуваті дубки шелестіли на вітрі своїм дуже полинялим, але по-літньому густим листям. Тут було трохи зручніше: дубняк надійно ховав їх од чужих очей. Тільки-но спинилися, розвідники попадали на землю. З мовчазною відчуженістю на змарнілому обличчі лежав на носилках Фіх. Їсти не було чого, курити також. Два розвідники пішли на пошуки якогось житла, щоб роздобути їжі й нагодувати пораненого.

— Слухай, Фіх, — раптом сказав капітан. — Ти не бійся. Ми тебе не залишимо. Ми тебе винесемо, і все буде гаразд. Головне — не падай духом.

— Віддайте мій пістолет, — кволим голосом сказав Фіх.

Два дні підряд поранений вимагав пістолет, який витяг у нього з кобури Волох, запідозривши погане. Тепер кожна розмова з ним починалася й кінчалася вимогою повернути йому пістолет.

— Ну от, ти знову за своє! Віддам я твій пістолет. Але спершу треба донести тебе до своїх.

— Віддайте мій пістолет! Навіщо взяли? Для виправдання сумління? Плюнь, капітане…

Умовити його було неможливо, певно, Волох розумів це й особливо не вмовляв. Їхнє становище не

1 ... 33 34 35 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"