Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

Знаю, думати так про тих, кого малюєш, не можна. Портрет відчуває такі думки. Роберт каже, що лише Бог у своїй безконечній мудрості може судити. Та це сильніше за мене, кожна її риса нагадує мені, що вона не Анна, і в цьому й полягає її провина.

Я почав портрет і закінчив його за кілька днів. Він ні гарний, ані поганий. Мої пальці тримали пензля, наче ніколи й не випускали його. Уже звиклий до рвучкого руху пера, мені майже соромно визнати, що я отримував задоволення від відчуття руху шовку гладенькою дошкою. І навіть запахи фарб були звичними: червоні, сині і жовті — з мого колишнього життя.

На кухні, куди я зайшов за водою і оцтом, яких мені забракло, тривали приготування до Різдва: кролі, цесарки, гуси, поросята, каплуни, щуки, — голови ретельно відділені, тушки розчленовані і порізані на шматки. Голови, тулуби, лапи, ратиці, плавники і хвости викладені на великому дерев’яному столі, в очікуванні поки їх заново з’єднають, щоб дати народження новим істотам. Цю тонку роботу виконував брат Ґаспар, відповідальний за стіл абата. Тоді як монахи по черзі готували їжу на всіх, він займався виключно обслуговуванням вищих чинів абатства і гостей, які потребували особливої уваги.

Біля нього помічники місили тісто і готували ароматизатори відповідно до його вказівок. Пахло маслом, чебрецем, гвоздикою і мускатним горіхом. У великих печах червоніло полум’я, на якому смажили тісно нанизану на довгі шампури — шиї до гузен — птицю. Час від часу прозора краплина пташиного жиру скочувалася вниз і падала у вогонь, де з шипінням зникала.

Брат Ґаспар упевненим рухом узяв поросячу голову і приміряв її до тушки каплуна. Вона повністю підійшла, та, безумовно, саме в тому й полягала проблема: контраст був недостатнім. Питання пропорцій. Ці двоє могли бути кузенами. Він відсунув птицю, взяв великий холодний риб’ячий тулуб, до якого припасував рило, посовав його вперед і назад, як роблять, коли приміряють капелюха. Ґаспар посміхнувся, і в мене було таке відчуття, що порося посміхнулося йому у відповідь, тимчасом як він брав голку з ниткою, щоб обережно зшити рибопорося, з відкритим рилом і розгорнутими плавниками.

* * *

Цього Різдвяного вечора монахи вперше служили вечірню в новій церкві, половину якої ще треба було доробити. Стіну, яку звели після того, як завалилася стеля на хорах, і яка роками відділяла їх від нефу, розібрали, і весь простір відкривався повністю, коли проходиш у двері, що ми робили урочисто, довгою вервечкою. Мені на мить перехопило подих: здалося, що я увійшов у кам’яний ліс. Величні колони, що здіймаються догори, чергуються з отворами в небо там, де встановлять вітражі. Наразі, навіть, якщо зводиш очі догори і помічаєш перші білясті дошки нової стелі, яка скидатиметься на кіль перевернутого корабля, враження все ж таке, що наполовину знаходишся надворі. Догори злетів голос:

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

На що присутні відповіли дружним бурмотінням:

— Амінь.

Вітер із затоки швидко розвіяв слова.

Як виключення, кілька робітників були присутніми на службі, серед них і довготелесий чоловік, майстер, який працює тут кілька останніх років і який знав респонсорії і промовляв їх разом із монахами. Інші чоловіки сиділи позаду і мовчали. Їх було не більше двадцяти, та кількістю вони все ж переважали ченців, які здавалися розчавленими величезним склепінням. І якось раптом ці люди і ці камені перестали здаватися мені не такими вже й міцними; як одні, так і інші, руйнуються, розвалюються і розпадаються, перш ніж підвестися знову.

* * *

Вікарій був задоволений картиною, яку я йому приніс. Він хотів дати мені жменю монет, та я відмовився і сказав, що Роберт без сумніву зміг би краще за мене скористатися ними для потреб абатства. З незадоволеним виглядом він поклав динари назад до мішечка і не зронив жодного слова.

Я побачив його аж на вечері, де було накрито розкішний стіл. Вікарій продемонстрував ввічливе схвалення, коли побачив ті тарелі, на яких лежали гібриди, зібрані братом Ґаспаром, і які нагадували тих казкових створінь, якими повнилися береги книжок у бібліотеці. Та все ж дивно, що в монастирях, присвячених Богу і божественному вченню, ховається стільки монстрів, як в їхніх книжках, так і на їхніх тарелях.

Поряд із вікарієм кривив губи брат Максиміліан. Він відмовився торкатися тих неприродних створінь, бо якби Господь хотів у своїй нескінченній мудрості, щоб люди їли півнів із кролячими головами чи карпів із фазанячими хвостами, він помістив би їх в озера і на господарські двори, так пояснив він Роберту, беручи жменю винограду.

Опісля вечері вікарій запросив усіх нас до того місця, яке правило йому за салон. Вогонь уже розпалили, і навколо нього стояли стільці. Брат Луї сів, тільки-но нас запросили сідати, брат Клемент і Роберт залишилися стояти, я наслідував їхній приклад. Вікарій, який зайняв своє місце одночасно з братом Максиміліаном, помітив, що має дивитися вгору, щоб говорити з нами, тож швидко підвівся і почав міряти кроками відстань між вогнем і дверима.

— У вас чудове абатство, — почав він. — Про нього відгукуються, як про диво, проте воно навіть краще.

Брат Луї підтвердив.

— Наша бібліотека наразі одна з найбільших у християнському світі, — сказав він, і було видно, як оте наразі обпекло йому губи.

— Звісно, та я хотів найперше сказати про