Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Де ж воно те місце шукає? У Гвадалахарі? За цей час чорта можна знайти. Нині, якщо мене не зраджує пам'ять, уже четвер… Хоча б ви, Сідалковський. з'їздили за своїм дружком. Самі ж його мені засватали, а простежити, чим воно займається, нікому. Усі по вуха в роботі! Усі мислять! Усі генії! От тільки працювати нема кому! За тими мислями й роботи не видно. Навіть у Мамуні! — закінчив він знову Октавіаном і примусив того ще раз пірнути в комірець.

— Потрібно негайно міняти цей транспарант! — кивнув у бік Хлівнюка Стратон Стратонович. — Скільки про це можна говорити? Я уже вам казав — це гасло тільки збуджує нездорові інстинкти у кобилятинців… — Ковбик помацав свою голову, ніби там мала бути ще одна шапка. — Ніяких генезів і абіогенезів.

— Абдакція, — докинув і своє вчене слово Хлівнюк.

— Що? — зловісно перепитав Стратон Стратонович.

— То я кажу, відмова від чогось!

— Відмова, відмова… Але не від влади, — згадавши про анонімку, мовив сердито Стратон Стратонович. — Запам'ятайте це, Хлівнюк! Вам це корисно знати…

— Ні фуа, ні люа, — знизав плечима Хлівнюк.

— Ви тут без матюків, будь ласка! — суворо застеріг його Ковбик, а потім запитав, звертаючись до всіх — Так де ваші гасла?

Усі мовчали.

— Ну чого ви мовчите, як манекени у вітринах магазинів?

В очах присутніх проглядала неприхована заздрість до Ковбика (винятком був лише Сідалковський). А ще в кожного була своя потаємна мрія (тут Сідалковський не виняток), в якій вони боялися признатися навіть собі, щоб не наврочити.

— А де це фіндіпошівський геній? — раптом вибухнув Ковбик, помітивши, що у кабінеті нема Ховрашкевича.

Тут відчинилися двері, і зайшов Михайло Танасович.

— Ви без запізнень, Ховрашкевич, не можете! У вас що, така звичка виробилась? Де ви були?

— А то я розробляв один цікавий план!

— Я б вам сказав, що ви розробляли. Та Мамуні соромлюсь, — гримнув Ковбик. — Вас же у кабінеті не було!

— То в кабінеті я й справді нібито не був, але як задуматися, то нібито сидів у кабінеті!

— Ви мені повітря не засмічуйте, — перебив його Стратон Стратонович. — Ви мені краще скажіть, де ваші заклики?

— То я так уже два гасла розробив! Я так склав план! Намітив задум. Врахував актуальність, потім зміст і тоді вже визначив напрямок, — розмахував руками Ховрашкевич.

— Марші Шопена будете дома висвистувати, — розізлився Ковбик. — Я й так усе зрозумів: у вас нічого нема! А у вас, Панчішка? Ясно. У вас, Кнюх? А ви, розум і мозок «Фіндіпошу»? — звернувся він до Мамуні.— Вузький спеціаліст широкого профілю. Вилізьте з свого піджака і скажіть.

— У мене є, Стратоне Стратоновичу, о! — тихо прошепотів Мамуня.

— Не чую, — спрямував до нього своє вухо Ковбик, прикривши його човником долоні.

— У мене є, о, кілька гасел, о, але я не знаю, о, чи вони гарні, о.

— Гарні чи погані — ми про це судитимемо самі. Давайте на стіл!

— А гроші на бочку, — не стримався Сідалковський.

— Що сьогодні з вами, Сідалковський?

— У нього лібідо! — пояснив Хлівнюк.

— До вас, Сідалковський, черга ще дійде. Не дуже посміхайтесь…

— Я знаю, але тоді, як усе розберуть і скажуть: залишилися самі кістки — м'ясо привезуть завтра.

— Ви б свої цитати притримали для іншої аудиторії. Жіночої,— спокійно зауважив Стратон Стратонович. — Там би їх достойніше оцінили. — І знов повернувся до Мамуні: — Давайте сюди, Октавіан!

Мамуня підвівся і, плутаючись у власних ногах, побрів до довгого директорського столу. Ковбик узяв папірець і почав читати вголос:

— «Соціологією єдиною». Стовідсоткова, як каже Карло Іванович, дурниця, — зарубав перше гасло Стратон Стратонович. — «Шапка завжди вище голови!» Відкрив Америку через фіндіпошівську кватирку, — коментував він далі.— «Шукачі суспільних надр», «Розвідники суспільства», «Під шапкою найкраще мислиться…» Гм… Я б вам сказав, Мамуня, де найкраще мислиться! — рішуче відкинув папірець набік. — Ваші, Кириле Гавриловичу, заклики?

— Дозвольте доповісти, — виструнчився Кнюх.

— Доповідайте.

— Таким чином: «Соціологія — наше майбутнє»!

— Далі! — наказав Ковбик.

— Таким чином: «Не в шапці щастя»!

— Не в шапці, а в картузі! — розсердився Ковбик. — Досить. Сідайте. Там щось Сідалковський посміювався. Читайте свої. Чи не написали?

— Запам'ятав, Стратоне Стратоновичу.

— Тоді шпарте по пам'яті.

— «Вище шапки — тільки небо»! — процитував Сідалковський.

— Геніально! Але це залиште для себе. Цитуйте далі.

— «Шапку — на недосяжний рівень!»

— Це вже щось, — задумався Стратон Стратонович, — але ще не все. Що у вас, Клавдію Миколайовичу? — помітивши, що заступник директора по-школярськи тягне вгору руку, підняв його Ковбик.

— «Шапка — усьому голова». Ковбик поморщився.

— «Кожному шапку — не дорожче голови…»

— Кому шапку, Клавдію Миколайовичу, а кому голову.

— «Шапка та інтелект — це як брат і сестра…»

— Що ж ви сестру до свого рівня підносите?.. Поки що можете розійтись. А через годину щоб усі знов у мене. Кожний — по три гасла, не менше! Сідалковський і Мамуня, як кажуть, можуть у мадам Карапєт молочка попити…

Сідалковський при імені Карапєт поморщився. Він знав, що у «Фіндіпоші» на першому поверсі відкрито буфет, але що там за буфетницю матуся Карапєт, майже його рідна мама по Тамарі,— почув уперше і, здається, вперше розгубився.

— Запахло кавою, — пробурмотів він і попрямував до себе в кабінет.

Стратон Стратонович почепив на носа окуляри, відкинувся на спинку крісла, розгорнув газету, як книжку, і сховався за її сторінками.

Він навіть не відчув, як тихо прочинилися двері і чийсь чужий голос прошепотів:

— Дозвольте, Стратоне Стратоновичу?

Стратон Стратонович опустив газету і по-бухгалтерськи, поверх окулярів,