Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

- Ну, то чого ж у неї така постава?

- Уже кілька років вона день крізь день стоїть коло машини. Молоде тіло гнучке, і важка праця надає йому певної форми, зручної для даної роботи. Я можу з першого погляду, отут на вулиці визначити ремесло багатьох робітників. От гляньте на мене. Чому я перевалююсь, коли йду? Тому що цілі роки провів на морі. А якби всі ці роки я був ковбоєм, то мав би криві ноги. Так само і з цією дівчиною. Ви помітили, який у неї, сказати б, твердий погляд? Бо про неї yіхто ніколи не дбав. Вона мусила сама собі давати раду, а в дівчини, що сама собі дає раду, очі не можуть бути такі ніжні й лагідні, як... як у вас, приміром.

- Мабуть, таки ви маєте рацію,- тихо сказала Рут.- І як це шкода! Вона така гарна...

Мартін глянув на неї і побачив в очах її жаль. І вмить подумав, що кохає її, і відчув вдячність до долі, яка дарувала йому це щастя,- кохати її і йти з нею під руку на лекцію.

«Хто ти такий, Мартіне Ідене? - питав він себе того вечора, повернувшись додому. Він довго й пильно дивився на своє відображення в дзеркалі.- Хто ти й що? Де твоє місце? Твоє місце коло такої дівчини, як Лізі Конолі. Твоє місце серед легіонів робочого люду, серед усього низького, вульгарного й бридкого. Твоє місце серед робочої худоби, серед смороду й бруду. Чуєш сморід гнилої городини? Це гниє картопля. Ото нюхай собі цей сморід, дідько тебе забери, нюхай! А ти ще смієш заглядати до книжок, слухати чудову музику, милуватися гарними картинами, правильно говорити, думати про таке, про що не думає ніхто з твого кола, тікати від робочої худоби й від дівчат, таких, як Лізі Конолі, і любити блідий дух дівчини, яка на мільйони миль вища від тебе й живе серед зір! Хто ти й що ти, сто чортів? Невже ти направду сподіваєшся домогтися свого?»

Він посварився кулаком на себе в дзеркалі і присів на край ліжка помарити трохи з відкритими очима. Потім витяг зошита й підручника з алгебри і поринув у квадратові рівняння. Минали години, меркли зорі, і за вікном засірів світанок.

Зробити велике відкриття допоміг Мартінові гурток балакучих соціалістів та робітничих філософів, що погожими днями збиралися в Сіті-Гол-парку. Раз або двічі на місяць, проїжджаючи через парк дорогою до бібліотеки, Мартін злізав з велосипеда, й слухав їхні суперечки, і щоразу насилу виривався звідти. Тон цих дискусій був не такий стриманий, як за столом у Морзів, і учасники їх не відзначалися поважністю а чи гідністю. Вони легко втрачали самовладання, обзивали один одного прізвиськами, незрідка кляли й лихословили. Бувало, що й до кулаків доходило. І все-таки, сам не розуміючи чому, Мартін знаходив щось здорове в думках цих людей. Їхні словесні битви сильніше впливали на нього, ніж стриманий, спокійний догматизм містера Морза. Дарма що ці люди немилосердно калічили англійську мову, вимахували руками, наче божевільні, і нападали на своїх ідейних супротивників з дикунською люттю, в них відчувалося далеко більше життя, ніж у містері Морзі та в його дорогому містері Бетлері.

Мартін не раз чув, як у парку посилалися на Герберта Спенсера, 13 а одного дня з’явився й послідовник цього мислителя - гідний волоцюга в засмальцьованому піджаку, застебнутому під саме горло, щоб приховати голе тіло. Закипів запеклий бій серед диму нескінченних цигарок і частого випльовування тютюнової жуйки, при чому волоцюга легко відбивав удари, і навіть коли один робітник-соціаліст глузливо крикнув: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його», він теж зумів йому відповісти. Мартін не дуже розумів, про що точиться суперечка, але, їхавши того дня до бібліотеки, повіз із собою свіже зацікавлення постаттю Спенсера і взяв там Спенсерові «Основні засади», про які не раз згадував той волоцюга.

Ось так і почалося велике відкриття. Мартін якось був уже брався за Спенсера, але, зупинившись на «Засадах психології», зазнав ганебної поразки, так само як і з творами пані Блаватської. Він нічого не зрозумів у тій книжці і повернув її недочитаною. Але цього вечора після алгебри й фізики та спроби нового сонета він ліг у постіль і розгорнув «Основні засади». Ранок застав його ще за книжкою. Спати він не міг. І навіть не писав цього дня. Читав у ліжку, аж поки знемігся, а тоді поклався на підлозі і, тримаючи книжку над головою, читав далі, то лежачи горілиць, то перевертаючись із боку на бік. Наступну ніч він проспав, а вранці сів писати, але книжка знову спокусила його, і решту дня він тільки читав, забувши про все на світі і навіть про те, що цей вечір мав провести з Рут. Він опам’ятався тільки тоді, коли Бернард Хігінботем, рвонувши двері, крикнув, чи не думає він собі, що тут у них ресторан.

Мартін Іден змалку відзначався допитливістю. Він хотів про все знати і, власне, тому побрався в мандри по світу. Але тепер, читаючи Спенсера, він довідався про таке, чого ніколи не знав і ніколи б, мабуть, і не дізнався, хоч би скільки плавав по різних морях. Він лише перебігав по поверхні речей, спостерігаючи окремі явища, об’єднуючи розрізнені факти й роблячи неглибокі узагальнення, але не бачив ніякої системи в цьому химерному й безладному світі випадковостей. Він часто і не без розуміння думав про механізм льоту птахів, однак ніколи не пробував пояснити собі процес розвитку цих істот як органічних літальних механізмів. Він ніколи й гадки навіть не мав, що міг бути такий процес. Що птахи мали якось створитися, йому й на думку не спадало. Вони завжди були. Просто вони існували, та й годі.

З усім іншим було так само, як і з птахами. Не маючи належної підготовки, він марно був брався за філософію. Середньовічна метафізика Канта 14 нічого не відкрила йому, а лише похитнула віру у власні розумові здібності. Так само й спроба познайомитися з питаннями еволюції обмежилася занадто спеціальною працею Роменса. 15 Нічого не второпавши в цій книжці, він зрозумів лише одно,-