Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли), сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.

- А ти що журишся? - питає Тоній.

- От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собі взяти?

- Або Андрія Сірмана? - каже Яків.

Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.

- Бадічку,- каже,- за вами якийсь вояк питає!

- Де? - кажу.

- Та он за ворітьми!

- Чому ж не йде в хату?

- Не хоче. Каже, аби ви д ньому вийшли.

- А який він?

- Русявий, високий, очі - як ті фіялки сині, а як говорить, то... то ув одно моргає.

Я не побіг, а полетів з хати.

- Бая,- кажу,- пане мій годний, соколе мій ясний! Чи це ви, чи я п’яний?..

- Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Черновцях. Я чув, що ти женишся,- бо я за тебе ув одно перевідував,- от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..

- Ой,- кажу,- пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!..- а сам так го обіймив, трохи не задушу.

- Та гов же бо, гов! - каже Тоній, сміючись.- Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.

- Упідскоки! - каже Бая.

- Але, але? - питаю я та й віри не йму: де ж я того годен?

- Ти дурень! - каже Яків, свищучи.

- Хіба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.

- Ви оце пусте завели,- каже Бая,- ануте-ко мені лиш чарки! - а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!

XVII

Тепер ми вже давно як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків - Марію, а я знов - Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття,- сказано: три як рідні брати. Скоро неділя або празник - а ми вже вкупі. Сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип’ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно - а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за нею на скрипку; славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку - але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихонько, гарно, звичайно,- сказано: щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабіть, не прийде вже, серце моє!

1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах - Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.

А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.

- Здорові були, пан лекман!

- Дай вам боже, пани! А що ж там?

- Нічо, добре, богу дякувати.

- Сідайте, братики.

Посідали. А поштар з двома паками на двері:

- Чи тут мешкає п. лекман Федькович?

- Тут! Що там такого?

- А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.

Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:

- Ану розпечатайте, пан лекман,- любий, дорогий, ану розпечатайте!

А я давай дрочитися з ними.

- Еге,- кажу,- не розпечатаю, аж завтра.

- А я сам розпечатаю! - каже фір Хрестик.

- А штокгавз нащо? - кажу я.

- Або в штокгавзі не люди сидя? - Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.

Всі так зараз і обступили його:

- Ох, а оце що?

- Оце,- кажу,- часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)

- А Стихар же ніби знає читати? - питає капрал Урбанський.

- Правда, що знає,- я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман - Сухарюка.

- Оце ж то! - каже Дучак.- Таже Герман волох?

- Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! - каже Урбанський.- Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.

Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.

- Мой-мой! - каже.- Отут книжок!!

Дивимось - а оце львівські парубки поприсилали мені і «Кобзаря», і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.

- Та-бо оце не по-німецьки,- каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки,- мабіть, те, що німці вже позабували).

- А я знаю, по якому оце! - каже фрайтер Тевтул.

- Ну, по якому? - питає Павлинчук.