Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 38
Перейти на сторінку:
ба­га­то їх зос­та­ва­лось в шин­ках, а най­бiльше то­дi, як усi заб­род­чи­ки гу­ля­ли гур­том в мiс­тi нап­ро­па­лу.

А Мок­ри­на все ви­хо­ди­ла до Ми­ко­ли ве­чо­ра­ми, все ди­ви­лась на йо­го чор­нi бро­ви та ка­рi очi. Во­на все жда­ла й спо­дi­ва­лась чо­гось.



VІІ



Другого дня пiс­ля то­го, як Ми­ко­ла по­ки­нув Ни­ми­до­ру i пi­шов на за­ро­бiт­ки, Ни­ми­до­ра му­си­ла йти на пан­щи­ну. Во­на йшла на пан­щи­ну - пла­ка­ла, йшла з пан­щи­ни - так са­мо пла­ка­ла. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що вже ми­нув рiк, як Ми­ко­ла по­ки­нув її. Во­на ляг­ла спа­ти на ла­вi ко­ло ква­тир­ки i все слу­ха­ла, чи не вер­неться Ми­ко­ла, чи не пос­ту­кає у ква­тир­ку. Тiльки що ста­ра Дже­ри­ха зад­рi­ма­ла на пе­чi, Ни­ми­до­ра спро­сон­ня схо­пи­лась з пос­те­лi й зак­ри­ча­ла на всю ха­ту:


- Мамо! вста­вай­те, Ми­ко­ла прий­шов!


Мати схо­пи­лась з пе­чi, бо їй зда­ло­ся, що знов щось страш­не дiється на се­лi.


- Де Ми­ко­ла? Що ти ка­жеш, Ни­ми­до­ро? - спи­та­ла пе­ре­ля­ка­на ма­ти.


- Хiба ж ви, ма­мо, не чу­ли? Ми­ко­ла пос­ту­кав у ква­тир­ку; я йо­му од­чи­ни­ла две­рi. Вiн увiй­шов у ха­ту, об­няв ме­не, по­цi­лу­вав та й знов пi­шов. Ма­мо! вiн десь хо­вається у дво­рi.


Стара ма­ти ви­гор­ну­ла з пе­чi жа­ри­ну, при­ту­ли­ла до жа­ри­ни скал­ку, розд­му­ха­ла жар, за­па­ли­ла скал­ку й зас­вi­ти­ла ка­га­нець. Ни­ми­до­ра сто­яла се­ред ха­ти з ди­ки­ми очи­ма, з чер­во­ним, як жар, ли­цем.


- Може, то­бi щось прис­ни­лось? Або щось при­ви­дi­лось? Мо­же, то­бi, доч­ко, так зда­ло­ся? Чи вже ж пак вiн вер­нув­ся? Ад­же ж йо­го пан за­раз од­дав би в мос­ка­лi.


- Мамо, Ми­ко­ла в дво­рi. Хо­дiм у двiр, вiн десь хо­вається, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра, - я лi­та­ла слi­дом за ним по сте­пах зо­зу­лею, а як вiн сiв спо­чи­вать, я ста­ла кри­ни­цею. Вiн на­пив­ся во­ди; вiн пла­кав за мною, i йо­го сльози впа­ли на моє ли­це. Я вер­ну­лась з ним до­до­му. Ма­мо, Ми­ко­ла хо­вається над­во­рi.


Перелякана ма­ти вий­шла над­вiр; з нею вий­шла й Ни­ми­до­ра. Над­во­рi бу­ло по­но­чi; бу­ла тем­на нiч. Нi­де не бу­ло чу­ти на­вiть ше­лес­ту верб на го­ро­дi.


- Нимидоро, го­луб­ко! ля­гай спа­ти та пе­рес­тань ду­мать про Ми­ко­лу! - ска­за­ла ма­ти, а в неї са­мої но­ги i ру­ки тру­си­лись.


Минув день. Ни­ми­до­ра не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi знов зда­лось, нi­би Ми­ко­ла увiй­шов у во­ро­та, пе­рей­шов двiр i пi­шов у са­док. Во­на ви­бiг­ла в двiр. Ма­ти дог­на­ла її й при­ве­ла в ха­ту.


- Мамо! я ба­чи­ла Ми­ко­лу. Вiн роз­мов­ляв зо мною в сад­ку ниш­ком i пi­шов че­рез ле­ва­ду в вер­би, ще й ме­не за со­бою ма­нив.


Мати пе­ре­ля­ка­лась: во­на по­ду­ма­ла, що Ни­ми­до­ра при­ту­жи­ла Ми­ко­лу i що до неї лi­тає пе­ре­лес­ник.


Тим ча­сом по всьому се­лi пiш­ла чут­ка, що до Ни­ми­до­ри лi­тає пе­ре­лес­ник. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що ба­чи­ла на свої очi, як ог­ня­ний змiй упав у ви­вiд над Дже­ри­ною ха­тою. Мо­ло­ди­цi ба­ла­ка­ли, тяж­ко зiт­ха­ли й на­ра­яли ма­те­рi по­вез­ти Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир, до од­но­го чен­ця. Про то­го чен­ця скрiзь по се­лах пiш­ла сла­ва, що вiн ви­чи­тує ек­зор­дiю й ви­га­няє з лю­дей не­чис­ту си­лу.


Стара Дже­ри­ха вий­ня­ла з скри­нi су­вiй по­лот­на, взя­ла кар­бо­ван­ця гро­шей, най­ня­ла в су­сi­да ко­няч­ку й по­вез­ла Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир.


Нимидора си­дi­ла на во­зi блi­да, як смерть, i на­вiть не зна­ла, що з нею ро­би­ли.


В су­бо­ту над­ве­чо­ри во­ни приїха­ли в мо­нас­тир i пiш­ли до ста­ро­го чен­ця, от­ця Зе­но­на. Чен­ця не бу­ло вдо­ма. Йо­го зна­й­шли десь мiж ске­ля­ми та ло­за­ми над Рос­сю, де вiн тро­хи не вто­пив­ся. Вся оде­жа на йо­му по по­яс бу­ла мок­ра. Лю­ди роз­ка­зу­ва­ли, що не­чис­та си­ла мсти­лась над от­цем Зе­но­ном, за­ве­ла йо­го в рiч­ку, i як­би не тра­пи­лись лю­ди та не ви­тяг­ли йо­го, то не­чис­та си­ла бу­ла б йо­го вто­пи­ла.


А тим ча­сом дi­ло бу­ло зов­сiм не так. Отець Зе­нон, як зав­сi­ди, пi­шов до шин­ку, доб­ре впив­ся i за­мiсть мо­нас­ти­ря по­вер­нув мiж ске­лi та й шу­бовс­нув прос­то в Рось. Лю­ди ви­тяг­ли йо­го з во­ди i мок­ро­го при­ве­ли в мо­нас­тир. Вiн то­го дня не мiг ви­чи­ту­ва­ти ек­зор­дiї й на­вiть не хо­див до церк­ви на ве­чер­ню.


В не­дi­лю вран­цi отець Зе­нон прос­пав­ся й про­чу­мавсь, i до йо­го по­ча­ли при­во­дить бо­же­вiльних. Один бо­же­вi­ль­ний чо­ло­вiк усе хрес­тив­ся й без­пе­рес­тан­ку кри­чав: "Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Вiзьми ме­не до се­бе!" Якась мо­ло­да мо­ди­ця, свi­жа й рум'яна, збо­же­во­лi­ла з жур­би та го­ря, бо пе­ре­пе­ча­ли­лась. Во­на без­пе­рес­тан­ку роз­ка­зу­ва­ла ти­ми са­ми­ми сло­ва­ми, як її ко­ха­но­го Пет­ра взя­ли в мос­ка­лi, як об­го­ли­ли ло­ба. Дру­гу мо­ло­ди­цю впiй­ма­ли аж на дзвi­ни­цi, де во­на задз­во­ни­ла в усi дзво­ни; її при­ве­ли в ке­лiю до чен­ця, во­на кля­ла йо­го в батька, в ма­тiр i не­са­мо­ви­то кри­ча­ла ди­ким го­ло­сом, плю­ва­ла на об­ра­зи й на хрест.


Отець Зе­нон, ни­зенький i товс­тий, як пе­че­ри­ця, з товс­ти­ми на­вис­ли­ми бро­ва­ми, все мор­гав за кож­ним сло­вом та ви­чи­ту­вав над Ни­ми­до­рою ек­зор­дiю. Ни­ми­до­ра вваж­ли­во слу­ха­ла; во­на са­ма пой­ня­ла вi­ри в то­му, що в їй й справ­дi си­дить не­чис­тий дух.


Оддавши чен­це­вi су­вiй по­лот­на й кар­бо­ван­ця, ста­ра Дже­­ри­ха з Ни­ми­до­рою пiш­ли до церк­ви на служ­бу, вис­по­вi­да­лись i од­го­вi­лись. Ни­ми­до­ра вий­шла з церк­ви спо­кiй­нi­ша. Гар­на пiв­ча в церк­вi, гар­нi об­ра­зи, си­ла про­чан - все те тро­хи її роз­ва­жи­ло й зас­по­коїло. Во­на вер­ну­лась з ма­тi­р'ю до­до­му спо­кiй­нi­ша, нi­би й справ­дi поз­бу­лась в мо­нас­ти­рi не­чис­тої си­ли.


Зосталась Ни­ми­до­ра нi­би удо­вою. Взим­ку во­на з свек­ру­хою пря­ла панське пря­ди­во, а влiт­ку хо­ди­ла на пан­щи­ну. Во­на од­да­ла своє по­ле од­но­му чо­ло­вi­ко­вi нас­пiл на дру­гу ски­бу. Ми­нув рiк, ми­нув дру­гий, про Ми­ко­лу не бу­ло нi чут­ки, нi вiст­ки. Ни­ми­до­ра роз­пи­ту­ва­ла про йо­го на яр­мар­ках, хо­ди­ла по са­хар­нях: нiх­то не ба­чив i не чув про Ми­ко­лу. Вже по­рос­ли вер­би й виш­нi, по­сад­же­нi Ми­ко­лою над Рас­та­ви­цею, а Ми­ко­ла не при­хо­див. Ни­ми­до­ра нi­би одi­й­шла, але все жу­ри­лась та все спi­ва­ла, си­дя­чи зи­мою за гре­бе­нем, про ми­ло­го, як вiн збив­ся з до­ро­ги, вер­та­ючись до­до­му, як вiн "до iн­шої за­ли­цяв­ся й од ми­лої од­цу­рав­ся".


Десять год пiс­ля то­го жи­ла ста­ра Дже­ри­ха й на оди­над­ця­­то­му вмер­ла. Ни­ми­до­ра пла­ка­ла за нею, як за рiд­ною ма­тiр'ю. По­ки бу­ла жи­ва Ми­ко­ли­на ма­ти, Ни­ми­до­ра нi­би по­чу­ва­ла йо­го дух у ха­тi; те­пер у неї зос­та­лась од­на втi­ха - доч­ка Люб­ка.


Любка рос­ла, як у сад­ку виш­ня. Во­на бу­ла ду­же схо­жа з ли­ця на Ни­ми­до­ру; в неї бу­ли та­кi тем­нi очi, та­кi чор­нi то­н­кi бро­ви на ши­ро­ко­му ло­бi, та­кi дов­гi ко­си. Ни­ми­до­ра жа­лу­ва­ла її, пес­ти­ла й не да­ва­ла ро­бить важ­кої ро­бо­ти. Люб­цi ми­ну­ло де­сять год, вже пря­ла на руш­ни­ки й го­ту­ва­ла хуст­ки.


- Дочко моя, сядь у виш­не­во­му

1 ... 29 30 31 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"