Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

— Дякую, — сказала жінка.

Анрі підморгнув їй і спустився сходами до чудового вестибюля, схожого на вишукану скриньку для коштовностей, оздоблену оксамитом. Час від часу з одного кінця в інший там пролітали пташки.

Розрахувавшись біля реєстрації, Анрі спитався в розпорядника дозволу скористатися вертолітним майданчиком. Сидячи у великому гольф-мобілі, що плавно котився по зеленій галявині, Анрі стурбовано озирнувся — піднімався вітер, і з океану натягувало хмари.

Давши водієві трохи грошей, він побіг до вертольота, притримуючи однією рукою свою кепку.

Застебнувши ремені безпеки, він підняв руку, вітаючись із пілотом. Потім надів навушники, а коли машина злетіла в повітря, зробив камерою «Соні» кілька знімків острова — як це зазвичай роблять туристи. Але то все було на публіку. Анрі подумки вже був далеко від пишної краси Ланаї.

Коли гелікоптер здійснив посадку в Мауї, убивця зробив важливий телефонний дзвінок.

— Містер Макденіелс? Ми з вами не знайомі. Мене звуть Пітер Фішер, — сказав Анрі, додаючи до свого голосу трохи австралійського акценту. — Я хочу дещо розповісти вам про Кім. Я маю також при собі її годинник «Ролекс».

Розділ 46

Дешева нічліжка «Камеамеа» на острові Оаху була збудована на початку двадцятого століття, і Левону вона здалася чимось на кшталт пансіону — головну споруду оточували невеличкі будиночки. Пляж лежав прямо через шосе. На обрії серфінгісти скоцюрбилися на своїх дошках, легко і плавно ковзаючи по воді в очікуванні Великої Хвилі.

Левон і Барбара переступили через «диких» відпочивальників, що вмостилися зі своїми рюкзаками прямо на підлозі, й увійшли до темного вестибюля, що відгонив затхлістю. То був запах плісняви вперемішку з чимось схожим на марихуану.

Чоловік за реєстраційним столом виглядав так, наче його викинуло на берег років зі сто тому. Він мав мутні з червоними прожилками очі, біляву косу, довшу навіть за косу Барбари. На ньому була заляпана футболка з написом «Уперед, Америко!» з биркою «Гас».

Левон сказав Гасу, що вони наперед замовляли на ніч номер, а Гас відказав, що візьме з них повну суму грошей, перш ніж віддасть ключ — такі правила.

Левон дав чоловікові дев'яносто доларів готівкою.

— Жодних компенсацій і жодних винятків. Розрахункова юдина — дванадцята дня.

— Ми шукаємо постояльця на ім'я Пітер Фішер, — пояснив Левон. — Він розмовляє з акцентом. Австралійським чи південно-африканським. «ПітАр ФішАр — ось так». Вам відомо, у якому номері він зупинився?

Погортавши гостьову книгу, клерк сказав:

— Тут не кожен реєструється. Якщо приїздить цілий кагал туристів, то свій підпис ставить зазвичай той, хто платить. Щось тут не видно ніякого Пітера Фляйшера.

— Не Фляйшера, а Фішера.

— Та хоч так, хоч сяк. Усе одно не бачу. Більшість постояльців обідають у нашій їдальні. Три страви за шість доларів. Підійдіть пізніше — може, той, кого ви шукаєте, на той час об'явиться.

Гас втупив у Левона суворий погляд і сказав:

— Я вас знаю. Ви — батьки отієї моделі, яку вбили на острові Мауї.

Левон відчув, як у нього різко підскочив тиск, і занепокоєно подумав, що, може, саме сьогодні йому судилося померти від інфаркту міокарда.

— А звідки ви це знаєте? — відрізав він.

— Звідки? Та з телевізора, звідки ж іще. У новинах тільки про це й кажуть.

— Її не вбили, — сказав Левон, беручи ключі.

Вони з Барбарою піднялися на третій поверх і відімкнули двері до номера, який виявився просто жахливим: два маленькі ліжка, діряві матраци з пружинами, що впиралися в засмальцьовані простирадла. Душова кабінка почорніла від плісняви, на жалюзі виднівся багаторічний шар пилюки, а килимок на долівці був чомусь мокрий на дотик.

Над раковиною висіла табличка: «Будь ласка, прибирайте за собою. Тут немає прибиральниць».

Барбара розпачливо поглянула на свого чоловіка.

— Трохи згодом підемо вниз на вечерю й попитаємо людей. Ніхто не змушує нас тут залишатися. Ми можемо повернутися.

— Тільки після того, як зустрінемо оцього Фішера.

— Звісно, — погодився Левон. А сам подумав: «Якщо цей тип іще не виписався. І якщо все це — не грандіозний блеф, про який нас попереджав лейтенант Джексон у день нашої першої зустрічі».

Розділ 47

Анрі не дуже-то покладався на своє вбрання, на ковбойські чоботи, липове кореспондентське посвідчення чи сонцезахисні окуляри, що закривали ледь не половину обличчя. Так, ця бутафорія була досить важливою, але мистецтво маскування полягало у вмінні змінювати голос та жести. А ще був так званий фактор X. Визначною рисою Анрі Бенуа як першокласного хамелеона був його талант дійсно ставати людиною, яку він хотів із себе зобразити.

Того вечора, о пів на сьому, Анрі неквапливо увійшов до невибагливої їдальні готелю «Камеамеа». На ньому були джинси, літній кашміровий светр із закоченими рукавами, італійські мокасини на босу ногу, золотий годинник й обручка. Його волосся з пасмами сивини, було зачесане назад, а окуляри без оправи завершували образ чоловіка інтелігентного та грошовитого.

Він окинув уважним поглядом грубо пофарбовану кімнату з рядами столів, складаних стільців та паровою підігрівальною шафою. Ставши в чергу, Анрі взяв тарілку з чимось схожим на курячу замішку й пішов у куток, де сиділи Левон із Барбарою над тарілками з неторкнутою їжею.

— Не заперечуєте, якщо я сяду поруч? — спитався він.

— Ми невдовзі підемо, — відповів Левон. — Але якщо ви достатньо хоробрі, щоб їсти оце, то сідайте, будь ласка.

— Чорт, а що це таке, на вашу думку? — спитав Анрі, підсовуючи стілець до Левона. — Тварина, овоч чи мінерал?

Левон розсміявся.

— Мені сказали, що це тушкована яловичина, але я маю щодо цього серйозні сумніви.