Читати книгу - "Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович"

ОУН(б) чудово розуміла, що домовляється з тоталітарною державою, яка переслідує виключно власні інтереси. Щоб не перетворитися на інструмент у чужих руках, лідери ОУН(б) виставили умови — майбутні батальйони мали перебувати під їхнім політичним проводом, підлягаючи німецькій команді тільки у питаннях військової тактики та вишколу. Українські вояки не складали присягу Німеччині. Також ОУН(б) залишила за собою право надавати військові звання бійцям та закладати внутрішню організацію підрозділу. Обидва батальйони готувалися для війни на Східному фронті і в жодному разі не могли бути використані проти західних союзників. ОУН домоглася для бійців Дружин українських націоналістів (ДУН) — як оунівці називали обидва батальйони — права мати капеланів, які стали духовними опікунами солдатів-українців. Одночасно у ДУН була відсутня нацистська агітація.

Роман Шухевич в однострої батальйону «Нахтіґаль». Жодних «есесівських» відзнак — рун і черепів — на його формі немає

«Роланд» і «Нахтіґаль» весною 1941 року пройшли вишкіл у Нойгаммері та Зауберсдорфі (Німеччина). 22 червня 1941 року — з перших годин радянсько-німецької війни — «Нахтіґаль» взяв участь у бойових діях. Командиром «Роланда» з українського боку був майор Євген Побігущий, командиром «Нахтіґалю» — сотник Роман Шухевич.

30 червня 1941 року «Нахтіґаль» опинився у Львові. Тут усі солдати отримали звільнення на тиждень, а його командир зайнявся насущними проблемами. До Львова якраз добралася група членів ОУН(б) під командуванням Ярослава Стецька, яка мала проголосити у Львові відновлення Української держави. Ця подія відбулася ввечері того ж 30 червня 1941 року.

У серпні 1941-го солдати довідалися про арешт уряду Ярослава Стецька (Українського державного правління), в якому Роман Шухевич обійняв посаду заступника міністра оборони. Вояки батальйону «Нахтіґаль» висунули вимогу звільнення українських урядовців. 13 серпня «бунтівні» батальйони зняли з фронту і відправили в тил — у Нойгаммер.

З Нойгаммера було відправлено письмовий меморандум із вимогою звільнити заарештований Провід ОУН(б) та членів Державного правління та повернути батальйон на Східний фронт. Вимоги не виконали, а самі батальйони розформували.

Обидва батальйони восени 1941 року реорганізували в одну частину — 201-й шуцманшафт-батальйон, який формувався на контрактній основі. Після додаткового вишколу цей батальйон відправили у Білорусь для охорони шляхів сполучення. Незважаючи на це, місцева окупаційна влада у Білорусі намагалася схилити Шухевича до участі у стяганні «контингентів» з селян, але отримали рішучу заперечну відповідь.

1 грудня 1942 року термін дії контракту скінчився, й учасники батальйону відмовилися присягати Адольфові Гітлеру. Батальйон перевезли до Львова, де офіцерів заарештували. Роману Шухевичу вдалося втекти, і в листопаді 1943 року він очолив УПА.

Як бачимо, у жодній із частин СС Роман Шухевич не служив. Батальйон «Нахтіґаль» перебував у підпорядкуванні командування Вермахту. Під час Нюрнберзького процесу питання про участь «Нахтіґалю» у воєнних злочинах не піднімалося.

Історія про те, що Шухевич нібито отримав «Залізний хрест» із рук Гітлера, є вигадкою. Її у 2007 році поширив лідер КПУ Петро Симоненко під час засідання Верховної Ради. Насправді, у списку нагороджених «Залізними хрестами» присутні українці (переважно з дивізії СС «Галичина»), але Романа Шухевича серед них немає. У 2010 році суд зобов’язав Симоненка: «На найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду пленарному засіданні Верховної Ради України спростувати поширену ним недостовірну інформацію про Романа Шухевича». Попри це, міф про «Залізні хрести» Шухевича досі активно експлуатують певні середовища.

Насправді хрестами Шухевича відзначив не Гітлер, а підпільний парламент — Українська головна визвольна рада. Звісно, це були не німецькі, а українські нагороди: Золотий хрест бойової заслуги 1-го класу і Золотий хрест заслуги 1-го класу, присуджені командиру УПА в 1950 році, посмертно.

Міф 27. Українські націоналісти масово винищували євреїв під час війни, особливо у Львові та Бабиному Яру

Так з благословення «святої» церкви здійснювався один із найжорстокіших злочинів століття — поголовне знищення євреїв як на Україні, так і за її межами. Його виконавцями були не тільки есесівські айнзацкоманди, <…> але й не меншою мірою українські націоналісти, які прославилися як наймані убивці та фашисти.

Суть міфу

Під час війни українські націоналісти як посіпаки німців масово убивали євреїв, виступаючи ледь не головною рушійною силою. Найбільш масові випадки знищення євреїв руками українських націоналістів були у Львові та у Бабиному Яру в Києві.

Факти стисло

Масове та систематичне винищення євреїв у роки війни на території України проводили нацисти. Для цього вони сформували спеціальні структури — айнзацгрупи, айнзацкоманди та зондеркоманди. Для їх посилення використовували підрозділи так званої допоміжної поліції, які залучали до винищувальних акцій під час Голокосту. Вони формувалися з місцевого населення, радянських військовополонених, колишніх працівників радянської міліції, хоча серед них могли бути й члени ОУН. За національним складом вони включали не тільки українців, але й росіян та представників інших національностей. У єврейських погромах також іноді брали участь представники місцевого населення, але не тільки українці, а й представники інших національностей. Переважна частина з них не були членами ОУН або інших українських націоналістичних організацій та навіть не обов’язково сповідували націоналістичні погляди.

Факти докладніше

Це ще один історичний міф, за допомогою якого радянська, а згодом російська пропаганда намагалися виправдати боротьбу каральних органів СРСР проти ОУН та УПА. Мовляв, під час війни «бандерівці» тільки те й робили, що масово винищували євреїв, поляків та вчительок російської мови. А отже, «доблесні чекісти» та працівники інших «внутрішніх органів» «боролися» з «бандерівцями» аж до кінця 1950-х років не просто так, а виключно аби не дати останнім «масово» знищити ще когось.

До лав «українських націоналістів» радянська та російська пропаганда записували не тільки членів ОУН, але й членів тих структур, які формально не мали до Організації жодного стосунку.

Нерідко